Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

істинами, або як істини звучали, або ж перевірити їх було неможливо, що те на те й виходило. Але воістину нестерпною була манера Регіса відповідати на запитання ще до того, як той, хто питає, встигав своє запитання закінчити, — ба, навіть інколи до того, як той, хто питає, закінчував запитання подумки формулювати. Я цей начебто прояв високого інтелекту завжди мав за, скоріше, прояви хамства й нахабства, а ці риси, якщо вони й пасують до університетського середовища чи до кіл придворних, важко перенести у товариша, з яким дні за днями подорожуєш ти стремено в стремено, а вночі спиш під однією попоною. До серйозних проблем, утім, не дійшло, й то завдяки Мільві. На відміну від Ґеральта чи Кагіра, яким, мабуть, уроджений опортунізм наказував пристосовуватися до манери вампіра, а й навіть із ним конкурувати у цій царині, лучниця Мільва показала рішення просте й непретензійне. Коли Регіс утретє дав їй відповідь на запитання на половині фрази, вона тяжко вилаяла його, уживаючи слів й окреслень, які могли б викликати рум’янець навіть у старого ландскнехта. О диво, це подіяло — вампір миттєво позбувся тієї нервуючої манери. З чого випливає, що найрезультативнішою обороною перед інтелектуальним домінуванням є солідне псячення інтелектуала, який намагається так домінувати.

Мільва, як мені здається, досить важко переживала свій трагічний випадок — і свою втрату. Пишу: як мені здається, бо я розумію, що будучи чоловіком, жодного уявлення, чим є такий випадок і така втрата для жінки, я мати не можу. Хоча я поет і людина пера, навіть вишколена й тренована моя уява мене підводить і нічим тут допомогти не може.

Фізичну підготовку лучниця відновила швидко — гірше було із психічною. Бувало, що цілий день, від світанку до заходу, не відзивалася вона ані словом. Полюбляла зникати й триматися на узбіччі, що трохи усіх непокоїло. Аж врешті настав перелам. Мільва відреагувала, наче дріада чи ельфійка, — різко, імпульсивно й не дуже зрозуміло. Якогось ранку на наших очах вона вийняла ножа й безмовно відтяла собі косу біля самої потилиці. «Непристойно таке, бо я не панна, — сказала, побачивши наші відпалі щелепи. — Але й не вдова, — додала, — тож і кінець жалобі». Від того моменту була вона вже така, як раніше, — іронічна, кусюча, лайлива й до непарламентарних слів швидка. З чого ми зробили висновки, що кризу вона вже щасливо оминула.

Третім, не менш дивним членом дружини був нільфгардець, який полюбляв доводити, що він не нільфгардець. Звали його, як твердив, Кагір Мавр Диффрин еп Келлах…

* * *

— Кагіре Мавре Диффрине, сину Келлаха, — заявив чітко Любисток, націлюючи у нільфгардця свинцеве стило. — Із багатьма речами, яких я не люблю, майже не виношу, довелося мені погодитися у цій шановній компанії. Але не з усіма! Не виношу я, коли під час писання хтось зазирає мені через плече! І погоджуватися з тим я наміру не маю!

Нільфгардець відсунувся від поета, а за мить роздумів схопив своє сідло, кожух і попону, перетягнув усе ближче до Мільви, яка, здавалося, дрімала.

— Вибачаюся, — сказав. — Вибач мою нав’язливість, Любистку. Я зазирнув машинально, через звичайну цікавість. Думав, ти мапу креслиш чи рахунки якісь ведеш…

— Я вам не бухгалтер! — Поет аж підлетів: і дослівно, й фігурально. — І не картограф який! А навіть якби був, то не дає нікому права зирити у мої записки!

— Я вже попросив пробачення, — сухо нагадав Кагір, мостячи лігво на новому місці. — Із багатьма речами я погодився у цій шановній компанії і багато до чого звик. Але вибачатися я й надалі звик один раз.

— І справді, — відізвався відьмак, абсолютно несподівано для всіх, навіть для себе самого, стаючи на бік молодого нільфгардця. — Став ти, Любистку, жахливо дражливим. І неможливо не зауважити, що пов’язано те із папером, який ти віднедавна брудниш на біваках шматочком свинцю.

— Факт, — підтвердив вампір Регіс, підкладаючи до вогню березове гілля. — Дражливим зробився останнім часом наш менестрель, а до того ж потайним, неговірким, усе шукає усамітнення. О, ні, принаймні у задоволенні природних потреб свідки йому не заважають, що, зрештою, в нашій ситуації не дивує. Сором’язлива потайливість і дратівливість від чужого погляду обіймає виключно дрібнесенько списаний папір. Чи ж бо у нашій присутності виникає поема? Рапсодія? Епос? Романс? Канцона?

— Ні, — заперечив Ґеральт, присуваючись до вогню й кутаючись у попону. — Я його знаю. То не може бути віршована мова, бо він не лається, не бурмоче й не рахує на пальцях склади. Пише тихцем, а тому то — проза.

— Проза! — Вампір блиснув кликами, чого звичайно намагався не робити. — Може, роман? Чи есей? Мораліте? Най тебе грім, Любистку! Не піддавай нас мукам! Відкрий, що ти пишеш!

— Мемуари.

— Що-що?

— З отих ото нотаток, — Любисток продемонстрував напханий паперами тубус, — постане твір мого життя. Мемуари, що носитимуть назву «П’ятдесят років поезії».

— Дурнувата назва, — сухо заявив Кагір. — Поезія віку не має.

— А як прийняти, що й має, — докинув вампір, — то є вона рішуче старшою.

— Ви не розумієте. Назва означає, що автор твору провів п’ятдесят років, не менше й не більше, на службі Пані Поезії.

— У такому разі то ще більша дурня, — відповів відьмак. — Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі у віці восьми років. Навіть приймаючи, що рими писати ти почав уже в інфімі, своїй Пані ти служиш не більше тридцяти рочків. Але ж я сам добре відаю, бо ти й сам не раз про те розповідав, що серйозно римувати і складати мелодії ти розпочав, коли мав дев’ятнадцять, охоплений коханням до графіні де Стаель. А це дає менш ніж двадцятирічний стаж твого служіння, Любистку. Тож звідки ти витрухнув оте «п’ятдесят» у назві? Чи то має бути якась метафора?

— Я, — надувся бард, — лечу думкою за широкі горизонти. Описую я сучасність, але дивлюся у майбутнє. Твір, який я починаю писати, я маю намір видати за якісь років двадцять-тридцять, а тоді ніхто не зуміє піддати сумнівам титульні розрахунки.

— Ха. Тепер розумію. Як мене щось і дивує, то це запобігливість. Завтрашній день тебе звичайно мало обходив.

— День завтрашній мене й надалі мало