Битва королів - Джордж Мартін
Довелося зібрати в кулак усю волю, щоб повільно вийти з бальної зали, коли понад усе хотілося бігти. Дійшовши до сходів, Санса таки побігла — вгору, вгору, по спіралі, поки не засапалася, а в голові не запаморочилося. На сходах у неї врізався один з вартових. З малинового плаща випали оздоблений коштовним камінням винний кубок і пара срібних підсвічників та покотилися по сходах. Вартовий побіг за ними, цілком забувши про Сансу, коли збагнув, що вона його здобич не відбиратиме.
У спальні було темно, як у вусі. Замкнувши двері на засув, Санса в мороці навпомацки пробралася до вікна. Коли вона рвучко відкинула завіси, їй перехопило подих.
Небо на півдні вирувало яскравими мінливими кольорами — то в ньому відбивалися велетенські вогнища, що палали внизу. Попід череватими хмарами вітер гнав зловісні зелені хвилі, й на небесах розливалися озера жовтогарячого світла. Червоні й жовті барви звичайного вогню воювали зі смарагдово-нефритовою барвою дикополум’я, і кольори ці вибухали і вигасали, народжуючи армії нетривких тіней, які за мить помирали. Зелені світанки відступали під натиском жовтогарячих сутінок. Сама атмосфера відгонила згарищем, як буває, коли залишиш надовго казанок на вогні й википить суп. Іскри літали в нічному повітрі, мов рої світлячків.
Санса позадкувала од вікна, шукаючи безпеки в своєму ліжку. «Зараз я засну,— сказала вона собі,— а коли прокинуся, прийде новий день і небо знов буде блакитним. Битва закінчиться, і хтось нарешті мені скаже, житиму я чи помру».
— Леді,— стиха схлипнула вона, не певна, чи зустрінеться знову зі своєю вовчицею, коли помре.
А тоді щось позаду неї ворухнулося, з темряви випірнула рука й ухопила її за зап’ясток.
Санса розтулила була рота, щоб закричати, та друга рука накрила їй обличчя, втихомирюючи. Чоловічі пальці були шорсткі й мозолясті, беручкі від крові.
— Пташечко! Так і знав, що ти прийдеш,— долинув п’яний хрип.
А надворі спис нефритового світла закружляв і поцілив у зорі, виповнивши кімнату зеленим сяйвом. На мить Санса побачила свого гостя: весь чорно-зелений, з чорною як смола кров’ю на обличчі, він світив очима в наглому спалаху, наче пес. Але світло згасло, і лишилася тільки незграбна темрява у білому заплямованому плащі.
— Закричиш — я тебе вб’ю. Повір,— гість забрав долоню від Сансиного рота. Дівчина важко дихала. Гончак мав на тумбочці біля її ліжка карафу вина. Зробив великий ковток.— Не хочеш запитати, хто перемагає, пташечко?
— Хто? — запитала вона, занадто перелякана, щоб чинити опір.
Гончак розреготався.
— Я знаю тільки, хто програв. Я.
«Таким п’яним я його ще не бачила. Він спав на моєму ліжку. Що йому тут потрібно?»
— Що ви програли?
— Все.
Обпечену половину його обличчя ховала машкара з засохлої крові.
— Клятий Куць! Слід було його вбити. Давним-давно.
— Кажуть, він загинув.
— Загинув? Ні. Чорт забирай! Не хочу я, щоб він загинув,— він відкинув порожню карафу.— Я хочу, щоб він згорів! Якщо боги милостиві, вони його спалять, але я цього не побачу. Я забираюся.
— Забираєтеся? — Санса спробувала вивільнитися, та його пальці були мов залізні.
— Пташечка повторює все, що чує. Так, забираюся.
— І куди ж?
— Подалі звідси. Подалі від вогню. Мабуть, вийду крізь Залізну браму. В усякому разі, мені на північ.
— Ви не зможете вийти,— сказала Санса.— Королева звеліла замкнути Мейгорову тверджу, та й усе місто зачинене.
— Не для мене. У мене є білий плащ. А ще в мене є оце,— він поплескав по руків’ю меча.— Схоче хтось мене спинити — загине. Якщо тільки не згорить,— він гірко розсміявся.
— Навіщо ви прийшли сюди?
— Ти обіцяла мені пісню, пташечко. Не забула?
Вона гадки не мала, про що він. Вона ж не могла співати для нього тут і зараз, коли небо вирує вогнем, а люди помирають сотнями й тисячами.
— Я не можу,— мовила вона.— Відпустіть мене, ви мене лякаєте.
— Тебе все лякає. Поглянь на мене. Поглянь на мене!
Кров приховала найгірші шрами, але його очі, білі й розширені, були жахливі. Обгорілий кутик рота сіпався й сіпався. Від Гончака відгонило потом, винним перегаром і задавненою блювотою, але понад усе — кров’ю, кров’ю, кров’ю.
— Можу тебе врятувати,— прохрипів він.— Усі мене бояться. Ніхто тебе більше не скривдить, бо я його вб’ю,— він смикнув її ближче, і на мить їй здалося, що він збирається її поцілувати. Боротися з ним вона не могла — він надто сильний. Вона заплющила очі, понад усе воліючи, щоб усе чимшвидше закінчилося, але нічого не сталося.— І досі не можеш дивитися, ні? — почувся його голос. Гончак добряче сіпнув її за руку, розвертаючи й їси даючи на ліжко.— А пісню я отримаю. Про Флоріяна і Джонкіл, як ти казала,— він витягнув кинджал, приставив їй до горла.— Співай, пташечко. Співай за своє життя.
Горло пересохло та стиснулося від страху, а всі пісні, які вона знала, повилітали з голови. «Будь ласка, не вбивайте мене,— кортіло їй заверещати,— будь ласка, не треба!» Вона відчувала, як Гончак крутить вістря кинджала, притискає шию дужче, і вже хотіла знову заплющити очі — аж тут згадала. І заспівала — не про Флоріяна і Джонкіл, але заспівала. У власних вухах голос її звучав тихо, тонко і тремтливо.
Матір добра, Матір мила,
Молимо тебе в ці дні:
Зупини мечі та стріли,
Од війни врятуй синів.
Матір добра, наша сило,
Загаси шальгу і гнів,
Виведи дочок з горнила,
Доброти навчи в борні.
Решту куплетів вона забула. Коли голос обірвався, вона злякалася, що Гончак її вб’є, але за мить він без слів прибрав лезо від її горла.
Якийсь інстинкт примусив її піднести руку та притиснути пальці йому до щоки. В кімнаті було надто темно, вона не бачила його обличчя, але відчувала липку кров і ще якусь вологу, що була зовсім не кров’ю.
— Пташечко,— повторив він хрипко, наче скреготнув крицею об камінь. А тоді підвівся з ліжка. Почувся такий звук, наче рветься тканина, а потім кроки — вони стихали й віддалялися.
Коли
