Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Іди геть, — прошепотіла вона.

Переконавшись, що Рута не жартує, Лара пихнув димом і примирливо забубонів:

— Рут, давай не будемо…

Дівчина його обірвала:

— Пішов на хрін, — голос застряг десь у гортані; вона говорила неголосно, проте рішуче. — Не хочу більше тебе бачити. Взагалі.

Його обличчя набуло того напружено-замисленого виразу, який Рута вловила на лицях однокласниць під час похорону Якова Демидовича. Протягом кількох секунд Лара, блукаючи очима по асфальту за кілька кроків від місця, де стримів, продовжував перекочуватися з п’яти на носок, а тоді повільно розвернувся і, не дістаючи рук із кишень, поплентався до машини. Відчинивши дверцята з боку водія, він кинув невдоволений погляд на Руту.

— То ти зробиш аборт?

Корчив із себе ображеного. Надув щоки так, що ті ледве не тріснули. Тієї миті Рутина зневага до нього сягнула апогею: лють зринула в грудях так високо, що затопила всі інші почуття.

— Це тебе не обходить.

Лара скривився, ставши схожим на малюка, якому не дали цукерку (щоправда, Рута цього вже не помітила: сльози заслали погляд і перетворили хлопця на змазаний силует), а тоді стрельнув убік недопалком, сів у машину й поїхав.

12

Хвилину після того, як червоні габаритні вогні «мерседеса» розчинилися в сутінках, Рута не могла опанувати себе. Вона розлючено сопіла, із грудей піднімався жар, укриваючи багряними плямами шию та щоки. Втім гнів швидко вичах. Дівчина несподівано гостро осягнула, що стоїть сама-самісінька посеред безлюдної вулиці під каламутним небом без зірок. Вона вагітна. Лара поїхав і більше не повернеться. І цього тижня — перший екзамен ЗНО, тобто вранці вона має бути в школі. Важке дихання поволі змінилося схлипами, і Рута, стримуючи глухі ридання, затулила обличчя долонями.

Один за одним спалахували ліхтарі. Потрібно було йти додому, аби батьки щось не запідозрили, проте Рута не могла. Ледве примусивши себе зрушити з місця, вона дворами побрела до вулички Клима Савура, за рестораном «Vinograd», із внутрішнього дворика якого тхнуло зіпсованим м’ясом, узяла праворуч, у бік Палацу дітей та молоді, після чого набрала сестру.

— Я не знаю, що мені робити, — попри всі намагання не розплакатися, під кінець фрази Рута заквилила.

— Ви поговорили?

— Так. Він приїжджав. Ми зустрілися.

Квиління посилювалося й ось-ось мало вийти з-під контролю.

— Не плач! — наказала Інді.

— Він козел, — між схлипами втиснула Рута, — сраний козляра.

— Рут, заспокойся, будь ласка. Я знаю, що він козел. Про що ви домовилися? Що він сказав?

Секунд двадцять Рута шумно дихала.

— Наполягав на аборті.

— А ти?

— Послала його.

Нестримні схлипи таки стали надривним риданням.

— Давно треба було. Мала, не реви! Що ти вирішила? Ти хочеш зробити аборт?

— Він сів у машину й поїхав, — затинаючись і розтираючи сльози, почала розповідати Рута. — Був такий холодний. Наче нічого й не сталося. Ну аякже, він же просто звалює, а мені тепер… — Вона похлинулася, тепер уже від злості. — Блядь! Як я могла так помилятися?!. Я не знаю… не знаю, що вирішила.

— Ти хочеш зробити аборт? — повторила Інді.

Певна річ, вона хотіла зробити аборт. Але боялася.

— Я буду мати після цього дітей?

— Так. До восьмого тижня все роблять медикаментозно. Ризик мінімальний.

— Від оцього твого «ризик мінімальний» пиздець як полегшало. — Рута дісталася перехрестя вулиць Стуса й Островського та зупинилася перед здебільшого неосвітленим парком ПДМ. Секунду повагалася, але зрештою перейшла дорогу та пірнула у півтемряву. — Тобто достатньо буде прийняти пігулку, і все?

За півсотні метрів попереду Рута помітила якийсь силует. Несамохіть сфокусувалася на ньому, проте, зрозумівши, що то чоловік вигулює собаку, знову зосередилась на розмові.

Інді кахикнула перед тим, як відповісти:

— Не зовсім. Після розмови з тобою я зателефонувала одній викладачці та розпитала, як воно відбувається в таких… е… випадках. Це називають нехірургічною медикаментозною провокацією мимовільного аборту. Все проходить під наглядом лікаря. Спочатку тобі дають три таблетки міфепристону (це стероїдний препарат, який убиває ембріон), а через дві доби — також обов’язково за присутності лікаря — мізопростол. Потім лежиш у стаціонарі й чекаєш, коли станеться переривання вагітності. Викидень тобто. Ну, це кілька годин. Не більше як день. Через десять днів ідеш на підсумковий огляд до гінеколога. Все.

— Жесть яка, — пробелькотіла Рута.

— Де ти зараз?

— На ПДМі.

— Повертайся додому та поговори з мамою.

Рута перечепилася через щось у темряві й ледь не проорала носом землю.

— Бля, — вилаялася вона, а тоді ще гучніше: — Ти здуріла! Ні! У мене є гроші! Не здумай нічого розповідати матері — я все зроблю сама!

Чоловік у темряві якийсь час приглядався до неї, після чого, гукнувши собаку, швидко закрокував геть.

Інді не стрималася:

— Рут, ти вляпалася в доросле лайно, то й поводься як доросла!

— А я як поводжуся?! — розлютилася Рута.

— Так, наче застрягла між дівчинкою й жінкою. — Помовчавши, сестра продовжила рівнішим голосом: — Річ же не в грошах. Я не сумніваюся, що ти можеш усе зробити сама, але як ти це приховаєш? Думаєш, мама не дізнається? Та ти не встигнеш вийти за двері після першого прийому, а їй уже телефонуватимуть. Це лікарі, вони всі одне одного знають. Послухай мене: поговори з мамою, вона зрозуміє. Вона все вирішить. Зробить усе правильно. Вона все життя працює в лікарні.

Рута зупинилася та, обхопивши себе однією рукою, опустилася просто на бордюр. Її сестра мала слушність. Як завжди. І це лише посилювало роздратування.

— Бляха, це все так невчасно… У четвер перший екзамен.

Інді стрималась, аби не бовкнути, що «залетіти вчасно» — це оксюморон, такого не буває, натомість проказала:

— Тому поговори з мамою. Пиши екзамен і роби аборт. Час іще є. Вигадаєте разом якусь байку, щоб пояснити батькові, чому тобі треба до лікарні.

Рута вперлася ліктем у коліно й поклала долоню на голову.

— Інді, приїжджай, — промовила вона захриплим від утоми голосом. — Ти потрібна мені.

Сестра довго мовчала перед тим, як відповісти.

— Не можу, мала.

— Розумію…

— У мене теж екзамен. Потерпи трохи.

Дівчата водночас зітхнули.

— Коли ти повертаєшся? — запитала Рута.

— Якщо все добре, у п’ятницю ввечері. Найпізніше — в суботу зранку. Ілля вже вільний, уже все склав, але я не можу поїхати з ним. Мушу бути тут.

— Я чекатиму. — Рута стишила голос, ніби боялася, що її хтось підслухає. — Я тебе дуже чекаю.

— Вище носа, мала. Все буде пучком. Прорвемося.

Закінчивши розмову, Рута підвелася й уперто стиснула щелепи. Лара не залишив їй вибору. З них двох сильною повинна