Битва королів - Джордж Мартін
— Що він тут робить? — запитала вона в Осфрида Кетлблека. Він був капітаном червоних плащів — новоспеченої варти королеви.
— Її світлість вірить,— посміхнувся Осфрид,— що до світанку ще знадобляться його послуги.
Сер Ілін здійснював королівське правосуддя, тож його послуги могли полягати тільки в одному. Чиї ж голови потрібні королеві?
— Прошу всіх встати перед її світлістю Серсі з дому Ланістерів, королевою-регентшею і оборонницею держави,— оголосив королівський стюард.
На Серсі була білосніжна лляна сукня — біла, як плащі королівської варти. Крізь прорізи в довгих рукавах виднілася золота атласна підкладка. На тоненькій шиї висіла низка діамантів і смарагдів. У білому королева мала на диво невинний вигляд, як цнотлива дівчина, але на щоках червоніли плями.
— Сідайте,— сказала королева, зайнявши своє місце на помості,— ласкаво прошу.
Осфрид Кетлблек притримав для неї крісло, а паж — для Санси.
— Щось ти бліда, Сансо,— зауважила Серсі.— Твоя червона квітка й досі цвіте?
— Так.
— Як доречно. Чоловіки спливатимуть кров’ю там, а ти — тут,— Серсі жестом веліла подавати першу страву.
— А навіщо тут сер Ілін Пейн? — випалила Санса.
Королева кинула погляд на німого ката.
— Щоб скарати зрадників і, якщо знадобиться, захистити нас. До того як стати катом, він був лицарем,— мовила вона і вказала ложкою в кінець зали, на зачинені й замкнуті на засуви високі двері.— Коли топори порубають ці двері, можливо, ти радітимеш його присутності.
«Я б зраділа значно більше, якби тут був Гончак»,— подумала Санса. Хай який він різкий, вона вірила, що Сандор Кліган не дозволить, аби її хтось скривдив.
— А хіба ваші гвардійці нас не захистять?
— А хто захистить нас від наших гвардійців? — Серсі скоса кинула погляд на Осфрида.— Віддані перекупні мечі трапляються так само часто, як цнотливі повії. Якщо ми програємо битву, мої вартові зриватимуть оті червоні плащі, аж падатимуть. Покрадуть, що зможуть, і повтікають разом з пралями й конюшими — тільки щоб свою нікчемну шкуру врятувати. Ти уявляєш, що відбувається, коли плюндрують місто? Ні, ти навіть не уявляєш, правда ж? Усі свої знання про життя ти почерпнула з пісень, а пісень про сплюндрування ой як бракує.
— Справжні лицарі ніколи б не скривдили жінок і дітей,— промовила Санса, але власні слова здалися їй порожніми.
— Справжні лицарі! — королеву це, здавалося, страшенно забавляло.— Твоя правда. Тоді їж собі юшечку й чекай на Симеона Зореоокого чи королевича Еймона Лицаря-Дракона, які тебе врятують, любонько. Думаю, вже недовго лишилося.
Давос
Чорновода затока була сьогодні бурхлива і брижата, повсюди пінилися буруни. «Чорна чайка» летіла з припливною хвилею, і з кожним поривом вітру її вітрило тріскотіло й виляскувало. Поряд з нею йшли під вітрилами «Примара» і «Леді Марія» — між бортами лишалося не більш як двадцять ярдів. Сини вміють тримати лінію. Давос цим пишався.
На тому боці моря загриміли бойові ріжки, і ці гортанні звуки, схожі на сичання велетенських змій, передавалися з корабля на корабель.
— Спустити вітрило,— скомандував Давос.— Щоглу вниз. Гребці на весла.
Його син Маттос передавав команди. Облавок «Чорної чайки» затрусився: це команда побігла виконувати накази, штовхаючись між солдатів, які весь час, здавалося, крутяться під ногами, хай де стануть. Сер Імрі вирішив, що в ріку треба запливати на веслах, щоб не підставляти вітрила під стріломети й вогнемети на мурах Королівського Причалу.
Оддалік, на південному сході, Давос розрізняв обриси «Фурії»: мерехтіли золотом, спускаючись, вітрила, прикрашені коронованим оленем Баратеонів. Шістнадцять років тому з її облавку Станіс Баратеон командував атакою на Драконстон, та цього разу вирішив їхати з військом, передавши «Фурію» та командування флотом братові своєї дружини — серу Імрі, який під Штормокраєм перейшов на його бік разом з лордом Алестером і всіма Флорентами.
«Фурію» Давос знав незгірше за свої кораблі. Понад трьома сотнями весел ціла палуба була відведена під стріломети, а на самій горі на носі й на кормі розмістилися великі катапульти, з яких можна жбурляти цілі діжки запаленої смоли. Це був грізний корабель, і дуже прудкий, хоча сер Імрі й уповільнив його хід, натоптавши з баку до корми озброєними лицарями та важкою кіннотою.
Знов засурмили бойові ріжки, і з «Фурії» долетіли команди. Давос відчув поколювання у відтятих кінчиках пальців.
— Весла на воду,— гаркнув він.— Шикуйсь.
Сотня лопатей занурилась у воду під гуркіт керівного барабану. Цей звук нагадував повільне калатання великого серця, і з кожним його ударом рухалися весла — сотня гребців працювала як один.
У «Примари» та «Леді Марії» теж виросли дерев’яні крила. Три галери пливли одностайно, лопатями весел збурюючи воду.
— Тихий хід,— гукнув Давос. Срібноборта «Гордість Дрейфмарку» лорда Веларіона зайняла своє місце з лівого борту «Примари», її швидко наздоганяв «Зухвалий сміх», а от «Гаргара» тільки зараз спускала весла на воду, а «Морекінь» туж-туж опускав щоглу. Давос озирнувся за корму. Так, там, далеко-далеко на південь, пливла ніхто як «Меч-риба», як завше, пасучи задніх. Вона пишалася двома сотнями весел і найбільшим тараном в усьому флоті, а от щодо її капітана Давос мав великі сумніви.
Над водою летіли підбадьорливі крики солдатів. З самого відплиття зі Штормокраю вояки почувалися баластом і тепер, певні перемоги, спішили допастися до ворога. В цьому вони були в повній згоді зі своїм адміралом — верховним капітаном сером Імрі Флорентом.
Три дні тому, поки флот стояв на якорі в гирлі річки Вироводої, він зібрав усіх своїх капітанів на військову раду на борту «Фурії», щоб ознайомити їх з бойовим порядком. Давоса з синами поставили в другий ряд битви, на правий — небезпечний — фланг. «Почесне місце»,— заявив Алард, радий шансу довести свою відвагу. «Радше ризиковане»,— зауважив його батько. Сини, навіть юний Марик, кинули на нього жалісливі погляди. «Цибулевий лицар геть збабився,— вгадував Давос їхні думки,— в душі він і досі пачкар».
Що ж, останнє таки було правда, і він за це виправдовуватися не збирався. Сіворт тепер звучить гордо, але в нутрі
