Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

в душу цього «апостола» мертвого бога. Зазирнув… і вже не боявся його. Бо не бачив у його душі нічого, крім пустоти і бруду. Зупинившись на порозі, тихо сказав:

— Темрява розсіється, отче… І засяє новий світ істини… Не лопніть від гніву, бережіть здоров’я. Сказано ж бо, — додав він зовсім жартівливо, — що: «Хто сердиться на брата свого без причини, на того буде суд…»

Дорого обійшлася Василеві розмова з попом, його виключили з гімназії, прокляли в церкві.

Батько від горя помер, навіть не попрощавшись з коханим сином. Брати вигнали Василя з обійстя, не бажаючи накликати через нього гнів на всю родину. І пішов Василь, попрощавшись з напівмертвою матір’ю, в світи. Де тільки не носила його доля. По полях і по дорогах, по ріках і степах. Розум сповнювався знанням життя, душа гартувалася простою народною правдою. Світ був вагітний перемінами. Відчував це і Василь. Читав брошури підпільної партії марксистів, живив зерно великих ідей власними мріями, передавав у розмовах з людьми світлі думи про майбутнє, вбирав у власну душу сподівання інших людей…

Минули роки. Гримнула революція в клекоті підлої і безглуздої війни.

Дід Василь сумно всміхнувся. Як давно це було. І недавно. Ось… заплющ очі… прислухайся… і знову луна революції відгукнеться в свідомості, звихрюючи принишклі, забуті верстви пам’яті. Який непереможний, неймовірний порив мчав народні вали вперед! Яка ясна, кришталева пристрасть! Яка жертовність і велич оновлених душ, що сягали вже поглядом в нові світи розкутого, звільненого розуму. «Не одружимось, доки не здолаємо контру світову!» «Жити будемо зовсім не так, як раніше!» «Дружною сім’єю — вперед!» О, чудові заповіти юних, неосквернених сердець! Ви були живою душею нашого святого стремління до правди, до нового життя…

Постарілий, припорошений сивиною Василь теж ішов у тому строю. Всю пристрасть серця вкладав у гарячу боротьбу за правду трудівничу, за душу людини, за велику щирість кожного перед кожним. Не схилявся, як і завжди, перед сильнішими, відстоював те, що було вистражданим, вимученим, перевіреним довгими роками дум і вагань. Одразу не міг, не хотів, не смів збагнути, що залишається ще і бруд, і підлість, і підступ, і заздрість, і ненависть ворогів. Завжди був різким і правдивим. Не дивився на чини, не жалів ні себе, ні інших. І ненависники постарались… З’явилися доноси, наклепи. Арешт. Розмова з слідчими. Слухав і не хотів розуміти слова слідчого — втомленого і похмурого чоловіка:

«Не треба бути ідеалістом, Василю Івановичу… Життя не марево на обрії, а реальна жорстока річ. Його закони невмолимі. В людини нема такого органа, який би так сприймав добро, як очі сприймають світло або колір. Спочатку треба виховати, створити такий орган, а тоді — вимагати лише добрих діл. Ми боролися не за царство свободи одразу, а за право йти по шляху до нього. А це — ой який довгий процес…»

Знав, що слідчий говорить правду… Знав і не хотів миритися з цим. А країну захопила хвиля творіння, в громі новобудов часто не можна було почути ліричний голос душі. Він здавався писком інтелігента, що не знайшов сам себе. Користуючись тим, підступні або й просто дурні, нікчемні люди нишком робили своє. На старі виразки, традиції, закони часто натягали нові назви, чудесні ідеї, профанували їх в очах чесних людей. І це було найжахливішим…

Душа Василя не витримала страшного удару. Він став замкнутим, відійшов убік, з широкого шляху в закуток зневіри. Люди не підтримали його в тяжкий час, навіть відсахнулися. Це призвело до втрати віри в чисте серце. Так минали роки. Дід Василь став відлюдкуватим, мовчазним. Лише інколи, на зборах чи під час лекції, проривало його. І тоді він жовчно сперечався з лекторами, висміюючи їхні банальні гасла, накликаючи на себе немилість.

Востаннє це трапилося кілька місяців тому.

Після лекції про мораль, етику та про стирання грані між селом і містом, прочитаної не дуже грамотним районним лектором, дід Василь не витримав, зчепився з ура-проповідником, доводячи йому, що ще ніякої ліквідації грані нема.

Сам по собі невинний факт суперечки в клубі перетворився майже у виступ проти влади, в «контрреволюційну пропаганду».

Знову був арешт. Допити, болісні і насторожені розмови з людиною в формі. Психіатрична лікарня… а потім воля… Воля! Вона залишилася невловним сфінксом, вічною загадкою. В душі старого рибалки щось надломилося. Він зовсім ввійшов у себе, мов равлик, сторонився людей. І люди сторонились його. Гірко потішався сам над собою. Став ніби забута щирість. Таїться в душі, а з’явитися на світ, відкритися перед людьми — соромиться. Будуть сміятися… А чому, чому до сих пір так часто сміються над щирістю… Незрозуміло… Неймовірно…

На березі почулися тихі голоси. Дід Василь прислухався. До нього долинула розмова закоханих. Дід зрозумів лише окремі слова, та зате серцем сприймав їхній настрій, що так вливався в загальний настрій весни. Він відчув, як біля серця зашкребло щось теплою лапкою. Чогось стало жаль, за чимсь гірко…

Біля в’язів заколихалися тіні. Перетворилися в одну. Дід Василь бачив, як у сяйві місяця Микола ніс дружину на руках, як зник з нею в лозах. Поглянув рибалка на зірки, на тумани, які покривали серпанком широкі води, задоволено похитав головою.

«Все йде як слід. Життя продовжується. Нові душі відкривають світи, шукають шляху. Вони не знатимуть манівців, як ми, — вони відкриють істину. А мені… чи мені ще доведеться послужити людям… Душа спить… Не хочеться вставати… Тягар важкий. Треба грози, щоб підняти його… Чи буде вона для мене?..»

СПОГАДИ

Опівночі поверталися додому закохані. Зморені ніжністю, здивовані тим, що сталося. Розчаровані і вражені водночас. Мовчали, пливли у сні місячної ночі, мов привиди, над водою, над лозами…

Вони зупинилися недалеко від столітніх в’язів. На перевернутому човні темніла постать людини. Жевріла люлька.

— Дід, — прошепотів Микола.

— Я хочу до нього, — попрохала Оленка.

Молоді