Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

— Ану дай подивлюся, — сказала я, простягнувши руку до дерев’яного циліндра. — Пампушки — у буфеті на сходах, Джеку, там, де вони завжди зберігаються. Дай одну пану Гарріоту, візьми одну собі. Ні-ні, — поспішила я перебити Джека, коли той розкрив було рота. — Зі Шваброю ділитися не можна.

— Доброго дня, пані Ройдон, — замріяно сказав Том. — Якщо прості окуляри допомагають краще роздивитися літери в Господній Біблії, то я впевнений, що їх можна ускладнити таким чином, щоб мати змогу бачити витвори Господні в Книзі Природи. Дякую, Джеку, — додав він, відсторонено вгризаючись у пампушку.

— А як же ви збираєтеся ускладнити окуляри? — вголос спитала я і затамувала від хвилювання подих.

— Я поєднаю вигнуті й увігнуті лінзи, як запропонував отой неаполітанський джентльмен сеньйор де ля Порта в одній книзі, яку я прочитав минулого року. Руками я не можу тримати ці лінзи на потрібній відстані. Тому ми спробуємо замість руки використати ось це полінце.

Цими словами Томас Гарріот змінив історію науки. І мені не довелося втручатися в минуле: мені лише довелося потурбуватися, щоб це минуле не забули.

— Але наразі все це — лише дозвільні роздуми. Спершу мені треба буде викласти ці ідеї на папері й згодом обдумати, — зітхнув Том.

Це була спільна проблема науковців раннього модернової доби: вони не розуміли важливості публікації. І у випадку з Томом Гарріотом його ідеї, напевне, так і залишилися ідеями через відсутність видавця.

— Гадаю, ви маєте рацію, Томе. Але цей дерев’яний циліндр не є достатньо довгим, — сказала я, сліпуче посміхаючись. — Стосовно ж теслі з Сен-Дунстану, то мсьє Вален стане вам у більшій пригоді, якщо вам дійсно потрібна довга порожниста трубка. Може, сходимо до нього?

— Так, так! — заверещав Джек, застрибавши від захвату. — Мсьє Вален має всілякі коліщатка та пружинки, пане Гарріот. Одну він подарував мені, вона — у моїй скриньці скарбів. Правда, моя скринька не така велика, як у пані Ройдон, але туди багацько влазить всілякого добра. Ну як — ходімо?

— Що замислила наша тітонька? — з обережною цікавістю спитав Гелоуглас у Метью.

— Гадаю, демонструє Волтеру, як слід піклуватися про майбутнє, — спокійно відповів Метью.

— Ага, тоді ясно. А я подумав, що тут пахне якоюсь халепою.

— Халепою? Це ми можемо, — сказав Метью. — Ти впевнена, що добре знаєш, що робиш, моя левице?

Уже багато сталося такого, чого я не змогла поправити. Не змогла врятувати свою першу дитину, не змогла врятувати шотландських відьом. Ми приперли аж із Праги до Лондона Ешмол-782, а виявилося, що його не можна взяти з собою в майбутнє. Ми попрощалися з нашими батьками і невдовзі мали покинути своїх друзів. І більшість цих подій не залишать по собі ані найменшого сліду. Але я точно знала, як зробити, щоб телескоп став реальністю для Тома.

Я кивнула.

— Минуле змінило нас, Метью. Чом би й нам його не змінити?

Метью взяв мене за руку і поцілував її.

— Сходи до мсьє Валена. Нехай пришле мені рахунок.

— Дякую, — сказала я і, нахилившись, прошепотіла на вухо: Не турбуйся. Я візьму з собою Енні. Вона торгуватиметься з ним довго й уперто. До того ж, хто знає, скільки грошей правити за телескоп зразка 1591 року?

Отже, того вечора демон, двоє дітлахів та пес пішли з коротким візитом до мсьє Валена. Того ж вечора я розіслала також свої запрошення нашим друзям завітати до нас наступного дня. То мала бути наша остання зустріч. Поки я займалася телескопом та планами на вечерю, Метью відвіз до Мортлейка “Verum Secretum Secretorum”. Я не хотіла бути свідком того, як Ешмол-782 перейде до рук доктора Ді. Я знала, що манускрипт мав повернутися до величезної бібліотеки алхіміка, щоб у сімнадцятому сторіччі Еліас Ешмол мав змогу придбати його. Але було нелегко віддавати ту книгу комусь іншому, як і нелегко було віддавати Кіту маленьку статуетку богині Діани, коли ми прибули. Практичні деталі, пов’язані з нашим відбуттям, ми полишили на Гелоугласа та П’єра. Із відпрацьованою ефективністю, яка засвідчила, що в минулому їм вже багато разів доводилося виконувати цю процедуру, вони запакували валізи, опорожнили нашу казну, перерозподілили кошти і відіслали особисті пожитки до Старої Хижки.

До нашого відправлення залишалося кілька годин. Я поверталася від мсьє Валена з величезним незручним пакунком, загорнутим у м’яку шкіру, коли раптом зупинилася, мов вкопана, забачивши десятирічну дівчинку, яка стояла біля вітрини булочної, зачудовано і зголодніло дивлячись на виставлені в ній вироби. У її солом’яно-русявому волоссі та непропорційно довгих руках я впізнала себе у такому ж віці. Дівчинка враз заклякла, немов відчувши, що за нею спостерігають. Коли наші погляди зустрілися, я збагнула, чому вона так зреагувала: дівчинка була відьмою.

— Ребека! — гукнула якась жінка, виходячи з булочної. Моє серце аж підстрибнуло, коли я її побачила, бо та жінка виглядала як комбінація моєї матері та Сари.

Ребека нічого не відповіла, продовжуючи витріщатися на мене так, немов примару побачила. Її мати теж подивилася — що ж там привабило увагу її доньки? — і аж охнула, роззявивши рота. Коли її погляд обмацував моє тіло, шкіра моя знайомо засвербіла під її поглядом. Вона також була відьмою.

Долаючи внутрішній спротив, я буквально поволокла свої ноги до булочної, з кожним кроком наближаючись до двох відьом. Мати була притиснула дівчинку до своїх спідниць, але мала заверещала на знак протесту.

— Вона схожа на гранд-даму, — прошепотіла Ребека, намагаючись якомога краще мене роздивитися.

— Т-с-с-с, — шикнула на неї мати і вибачливо поглянула на мене. — Ти ж знаєш, що твоя гранд-дама вже давно померла, Ребеко.

— Мене звуть Діана Ройдон, — сказала я, кивнувши на вивіску поза їхніми плечима. — Я тут живу, в «Олені та Короні».

— Але ж тоді ви мусите… — жінка ошелешено витріщилася і притягнула до себе дівчинку.

— А мене звуть Ребека Вайт, — заявила мала, не звертаючи уваги на материну реакцію. Вона невміло вклонилася й зробила незграбний реверанс. Він також мені дещо нагадав.

— Приємно познайомитися. А ви недавно оселилися в районі Блекфраєрс?