Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс

— Ти обережніше, татку. Особливо стосовно Віла. Ніяких там «кльово, Шекспіре!» чи «потрясна п’єса!», чуєш? Ще не вистачало, щоб він сучасний сленг у свої твори повставляв! — Річ у тому, що мій батько полюбляє сленгові вирази. Каже, що сленг — це характерна ознака антрополога.

— От якби я зміг привести Віла додому! Ми б з ним класно — ой, вибач, доню — добре поговорили як колеги. Він має оригінальне почуття гумору. У нашому відділі йому точно знайшлася б посада. Для закваски — якщо ти розумієш, про що я. — І мій батько потер руки, сповнений приємного передчуття. — А які ваші плани?

— Ніяких, — щиро відповіла я і безпорадно глянула на Метью. Він знизав плечима.

— Та, мені тут на деякі листи відповісти треба, — невпевнено мовив він. Кореспонденції дійсно накопичилася загрозлива гора.

— О, ні! — Батько перелякано відкинувся на спинку крісла.

— Хто? Що? — я повернула голову, гадаючи, що хтось увійшов до кімнати і настрахав батька.

— Тільки не кажіть мені, що ви з тих науковців, чиє життя злилося з роботою настільки, що вони вже не здатні бачити між ними різниці. — Він підняв догори руки захисним жестом, немов відмахуючись від чуми. — Я рішуче відмовляюся вірити, що моя донька — одна з них.

— Облиш мелодраматичні жести, татку, — строго мовила я. — Ми можемо провести вечір із тобою. Я ніколи не курила. І це стане для мене історичним моментом — уперше покурити разом із Волтером, оскільки це він завіз тютюн до Англії.

Та батько перелякався іще більше.

— У жодному разі. Ми зустрічаємося чисто як створіння-побратими. От Лайонел Тайгер стверджує, що…

— Я не є великим прихильником Лайонела Тайгера, — перебив його Метью. — І ніколи не сприймав його теорії про суспільного хижака.

— Давай на мить відкладемо тему поїдання людей і обговоримо, чому ти не хочеш провести свою останню ніч у Лондоні шістнадцятого сторіччя зі мною та з Метью? — спитала я, зачеплена за живе.

— Річ не в тім, манюня. Допоможи мені пояснити їй це, Метью. Запроси Діану на побачення. Невже ви не можете придумати, чим зайнятися, врешті-решт?

— Типу на роликових ковзанах покататися? — спитав Метью, піднявши брову. — У Лондоні шістнадцятого сторіччя ковзанок не було, та й в двадцять першому залишилося всього кілька — тепер це велика рідкість, мушу сказати.

— От чорт. — Батько та Метью цілими днями пікірувалися в стилі «оригінальне проти традиційного», і хоча мій батько із задоволенням дізнався, що популярність диско та домашніх камінців замість домашніх тваринок піде на спад, для нього стало справжнім шоком дізнатися, що інші речі, наприклад спортивний костюм, перетворяться нині на об’єкт глузування. — Я дуже люблю кататися на роликових ковзанах! Ми з Ребекою часто їздимо до однієї місцини в Дорчестері, коли хочемо кілька годин відпочити від Діани, і там…

— Ми з Метью підемо прогулятися, — похапливо заявила я. Мій батько бував непотрібно відвертим, коли розповідав, як вони з матір’ю проводять свій вільний час. Мабуть, він хотів у такий спосіб захитати в Метью його почуття пристойності. Коли це зробити не вдавалося, батько, щоб зайвий раз позлити Метью, називав його сером Ланцелотом.

— Прогулянка. Ви підете прогулятися, — сказав батько і замовк. — Ти не жартуєш? Ви підете гуляти в буквальному сенсі цього слова?

Він відштовхнувся від столу.

— Не дивно, що створіння вмирають, як тупоголові динозаври. Геть звідси. Обоє. Негайно. Я наказую вам веселитися. — Батько провів нас до дверей.

— А як веселитися? — спитала я, повністю заворожена.

— Це — не те запитання, яке донька має ставити своєму батьку. Зараз переддень літнього сонцестояння. Виходьте гуляти і спитайте першого ж зустрічного, що вам слід робити. А іще краще — наслідуйте чийсь приклад. Повийте на місяць. Почаклуйте. Поцілуйтеся й пообнімайтеся, якщо вже на те пішло. Не сумніваюся, що навіть суворий лицар сер Ланцелот любить поцілуватися й пообніматися. — Він суворо зсунув брови. — Зрозуміли картину, міс Бішоп?

— Та начебто. — У моєму невпевненому тоні відбилися сумніви щодо батькового уявлення про «веселощі».

— От і добре. Я повернуся лише на світанку, тому не чекайте мене і лягайте спати. А іще краще — самі гуляйте всю ніч. Джек — із Томмі Гарріотом. Енні — зі своєю тіткою. П’єр — не знаю, де П’єр, але знаю, що нянька йому не потрібна. Побачимося за сніданком.

— А коли це ти почав звати Томаса Гарріота «Томмі»? — спиталася я. Батько вдав, що не почув мене.

— Обійми мене перед тим, як іти. І не забудьте повеселитися, чуєте? — він огорнув мене руками. — Побачимося на зворотному боці медалі, крихітко.

Стівен випхав нас за двері й зачинив у нас перед носом. Я простягнула було до клямки руку, але Метью міцно вхопив її своєю холодною рукою.

— Через кілька годин він піде назавжди, Метью. — Я простягнула до дверей другу руку, але Метью і її перехопив.

— Я знаю. І він знає, — пояснив Метью.

— Тоді він має розуміти, що мені хотілося б провести більше часу із ним, — сказала я, дивлячись на двері. Мені хотілося, щоб вони відчинилися і до мене вийшов батько.

Я бачила, як ниті, що вели від мене, проникали крізь деревину і з’єднувалися по той бік із чаклуном. Одна з ниток відірвалася і ляснула мене по долоні, мов гумова стрічка.

Я перелякано охнула. — Татку!

— Не затримуйся, Діано, йди гуляти! — гукнув батько.

І ми з Метью пішли гуляти містом, спостерігаючи, як власники заздалегідь зачиняють свої крамниці, а в барах та забігайлівках починають збиратися гульвіси. Чимало м’ясників виставляли за двері своїх крамниць купки кісток. Вона були білі й чисті, немов відварені.

— А до чого тут оті кістки? — спитала я в Метью, побачивши вже четверту подібну виставку кісток.

— Вони призначені для спалення.

— Спалення?

— Так, із цих кісток будуть складені багаття. Зазвичай, люди відзначають День сонцестояння розпалюванням вогнищ і багать із кісток, дров та дров навпіл із кістками. Мер міста кожного року видає розпорядження відмовитися й утриматися від