Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Усе, годі розмов. Можливо, ти вже хочеш щось купити, так? Усе, що ти бачиш, — рукотворне, і я люблю кожну дрібничку. Я люблю продавати їх, адже вони були створені саме для тебе. Можеш спокійно оглянути їх, але будь пильним.

Найкращі з них мають зуби.

6 серпня 2014 року

Вісімдесят перша миля

Коли мені було дев’ятнадцять і я вчився в університеті штату Мейн, то нерідко їздив з Ороно до містечка Дурхем, яке часто з’являється в моїх творах під назвою Гарлоу. Я їздив туди на вихідних, раз на три тижні, щоб зустрітися зі своєю дівчиною… і, так уже сталося, з матір’ю. Я водив універсал «Форд» шістдесят першого року: шестициліндровий двигун і три ручні передачі (якщо не знаєте, що це, — спитайте татка). Пошарпана машина дісталася мені від мого брата Девіда.

У ті дні на І-95 було менше машин, а на деяких відрізках траса практично порожніла після Дня Праці, коли люди поверталися з літа до своїх повсякденних життів. А ще, звісно ж, жодних мобільних телефонів. Якщо щось ламалося, було два варіанти: або ви це лагодите самі, або чекаєте на доброго самарянина, який зголоситься підкинути вас до найближчого гаража.

Протягом цих ста п’ятдесяти мильних поїздок в мені виник особливий страх перед вісімдесят п’ятою милею, яка була невідомо де між Ґардинером та Льюїстоном. Я не сумнівався — якщо мій старенький «Форд» гигнеться, то це станеться саме тут. Я уявляв, як він скорчиться на узбіччі, самотній та покинутий. Чи хтось зупиниться, аби переконатися, що з водієм усе гаразд? Чи не розтягнувся він, бува, на передньому сидінні, конаючи від серцевого нападу? Звісно, що зупиниться. Добрі самаряни є скрізь, особливо серед мешканців глушини. Такі зазвичай дуже відповідальні.

Але що, якби мій універсал був самозванцем? Страхітливою пасткою для надто довірливих людей? Я подумав, що з цього можна було б зробити хорошу історію, і написав її. Назвав «Вісімдесят п’ята миля». Відтоді я ніколи не переписував і не публікував це оповідання, бо загубив його. Я тоді частенько закидався колесами та багато чого губив. Час від часу навіть власну голову.

Перенесімося вперед на сорок років. Хоча у двадцять першому столітті відрізок І-95, що перетинає Мейн, постійно перевантажений, а все ж після Дня Праці машин суттєво менше. А скорочення бюджету змусило штат позачиняти значну кількість зон відпочинку. Автомобільна заправка з «Бургер Кінгом» (де я ум’яв не один бургер) біля з’їзду на Льюїстон є однією з них. Вона так і стояла там, покинута всіма, з перекритими в’їздом і виїздом, і ставала все похмурішою й занедбанішою. Від суворих зим парковка вкрилася тріщинами, і будяки полізли крізь розколини.

Якось, проїжджаючи повз це місце, я пригадав свою стару історію і вирішив наново написати її. Оскільки покинута зона відпочинку розташовувалася південніше, ніж та моторошна вісімдесят п’ята миля, довелося змінити назву. А все решта, гадаю, не змінилося. Та оаза на магістралі може зникнути — як зникли старий універсал «Форд», дівчина та багато шкідливих звичок, — але лишається історія. Одна з моїх улюблених.

1. Піт Сіммонс («Гаффі» 2007)

— Тобі не можна їхати, — сказав йому старший брат.

Джордж говорив стишеним голосом, хоча решта його друзів — ватага сусідських дванадцяти- та тринадцятирічок, які іменували себе Сракаженими Рейдерами, — перебували аж ген у кінці кварталу, чекали на Джорджа. Не вельми-то й терпляче.

— Це надто небезпечно.

Піт заперечив:

— Я не боюся.

Говорив він досить упевнено, хоча таки боявся, трошки. Джордж із друзями намірився до того піщаного кар’єру, що за галявиною для боулінгу. Там вони бавитимуться в гру, яку придумав Нормі Теріо. Нормі був ватажком Сракажених Рейдерів, а гра та називалася «Парашутисти з Пекла». До краю гравійної ями там вів роз’їжджений путівець, і гра полягала в тім, щоб з відчайдушним криком «Рейдери рулять!» промчати ним на повній швидкості на своєму веліку і наприкінці викинутися з сідла. Звичайно, глибина падіння становила футів із десять і випробувана зона приземлення була м’якою, але рано чи пізно хтось мусив приземлитися замість піску на гравій і, можливо, зламати собі руку або гомілку. Навіть Піту це було ясно (хоча він нібито розумів, чому це посилює привабливість такої розваги). Тоді про все дізнаються батьки й Парашутистам із Пекла настане кінець. Тим не менш поки що ця гра — у яку, звісно, грали без шоломів — тривала.

Проте Джордж був достатньо розсудливим, щоб не дозволяти брату в неї грати; він-бо мусив дбати про Піта, поки їхні батьки були на роботі. Якщо Піт знівечить свого «Гаффі»[2] в гравійній ямі, Джорджа, радше за все, буде покарано тижневим відстороненням від польотів — сидінням удома. Якщо його менший братик зламає собі руку, це потягне й на місяць. А якщо — боронь Боже! — постраждає шия, Джордж гадав, йому доведеться нудитися у своїй спальні, аж поки він не поїде до коледжу. Крім того, він любив цього малого сцикуна.

— Просто потусуйся тут, — сказав Джордж. — Ми повернемося за пару годин.

— Потусуватися з ким? — перепитав Піт. Тривали весняні канікули, і