Сплетіння долі - Аріна Спел

Дні летіли немов навіжені. Я постійно приймала клієнтів. В основному, це було омолодження. Знать їхала з усіх кутків країни. Про те, що підходить час навідати королівську родину намагалася навіть й не думати. Всі халепи вирішуються по черзі. 
За цей час була одна доставка квітів, від Барта, яку я проігнорувала, і одні відвідини Астрід. 
На щастя, я була дуже зайнята, коли вона прийшла. Тому ми майже не спілкувалися. 
-Де твій раб?- ніби ненароком спитала вона. 
-Покараний. Треба вибити з нього свавільність. 
-Може покличеш?

-Кого? Раба? Ти якась дивна. Таке враження, що він тобі подобається. Якби не знала тебе так довго, то засумнівалася чи все з тобою гаразд. 
Необхідно вирвати з неї ці думки раз і назавжди. Хоча б дати їй зрозуміти, що це не тема для обговорення. 
З Адамом ми майже не говорили. Остання сварка ніби провела меж нами межу. 
Він полагодив спортзал, але спільних тренувань ми не мали. Хоч це й стало приємним дозвіллям. Кожен вечір я відвідувала зал, а потім з насолодою купалася в басейні. 
Життя було б прекрасне, якби не кішки, що скребли на душі. І чим ближче наближалася Рабська ніч, тим сильніше. 
 

В той вечір він був особливо прекрасний. Льняна сорочка, рзстібнута до середини грудей, підкочені  рукави. Легкі чорні штани. Все підкреслювало ідеальну фігур, зовнішність. Чому так кепсько? Хочеться зупинити йог, схопити за руки і не відпускати. Але я не маю на це права. Жодного. Я ж не собака на сіні, і сама не беру і іншим не дам.

-Я піду?- спитав чужим голосом.

-Так, звісно, гарно відпочити.

Ми були в залі, на першому поверсі. Я стояла до нього спиною і інтенсивно перебирала книги, вдавала , що шукаю щось. Я не мала сил розвернутися до нього, бо тоді б точно розревілася. Коли почула як гримнула двер, як почали віддалятися кроки, от тоді я й здалася. Осіла на землю і вже не стримувала сліз. 

Все добре. Так і повинно бути. Заспокоювала я себе. Так навіть краще. Переболить тепер, далі буде легше.

Пройшло десь пів години, вже не ревіла, залишилася лише пустота в грудях, коли почула як знову рипнули двері. Хтось наближається. Адам. Він повернувся. Підхопилася з підлоги і побігла на зустріч. 
Двері відчинилися й в кімнату увійшов Барт.

-Ксенія, сонце, бачу чекала.

Чекала, лише не тебе. Випровадити його, чи що. Але цей нахаба навіть не чекав на запрошення, увійшов і попрямував до столу, всівся і як належне, запитав:

-Чаєм пригостиш, чи щось міцніше?

А алкоголь і справді не завадить.

-Вина?- спитала і не дочекавшись відповіді пішла на кухню.

Поки я шукала ту пляшку, потім бокали, потім збиралася з силами і думками як мирно вийти з цієї ситуаціЇ, пройшло не мало часу. Ще було одне малодушне сподівання, що йому обридло і він піде. Та сьогодні явно не мій день. 
Картина, що мене застала в кімнаті була абсурдна. На дивані, закинувши руки на спинку сидів Барт. Абсолютно голий Барт. 
Розійтись по доброму все таки не вийде. 
Я втупилася в нього поглядом, не маючи наміру ніяковіти. Хотілося донести свої емоції з цього приводу.

-Кішечко, йди сюди, побалую тебе трішки.- він знущається, чи що. Не розуміє, чи вдає що не розуміє.

-Не цікавить.- відрізала.

-Маленька, як не дивно, але ці всі твої ігри тільки заводять. Ця твоя вдавана холодність.

-Нема ніяких ігор.- настав час все зʼясувати.- Все. Кінець. Я перегоріла. Ти так довго знущався з мене, але одного дня до мене дійшло , ти мені байдужий. Навіть не так, огидний. Іди буд-ласка звідси. Іди до бісової матер!!!

Я зірвалася на крик. Монолог , що мав прозвучати рівно, вийшов істеричним . 
Барт почервонів, різко піднявся, почав швидко одягатися. 
-Ненормальна. Ди ти знайдеш такого як я? Де? Ще прибіжиш, але випрошувати прощення доведеться на колінах. 
Знов, в черговий раз за цей нещасний день, гримнути двері. Та цього разу це принесло полегшення. 
Вино. Десь було вино. Перший бокал я випила залпом, другий теж швидко прикінчили. Ну а далі? Далі вже стакан мені не знадобився. Чудово йшло з горла. 
Майже на при кінці пляшки, як виявилося згодом дуже міцної, мені стало себе так шкода. Сльози знову покотилися градом. Я шморгала носом, періодично гикаючи. Одним словом, була у всій красі. 
Дежавю. Знов чиїсь кроки. Знов реплять двері. 
-О, Адам. Нагулявся? - прикладаючись до пляшки як ні в чому не бувало, зауважила я. І гикнула. Ну вибачайте, я не навмисно.

-Що святкуєш?- спитав і приперся на одвірок. 

-Не маю права, чи що. Ти , взагалі, не зарано? Встиг задовільнити всіх бажаючих? Ммм? Скільки їх було, сволото, скільки? Одна? Дві?Три?!!!

Я говорила, кричала, ридала. В два кроки він підійшов до мене, обняв, затис між руками, щоб не змогла й поворухнутися. А я намагалась. Вирватися і вдарити якомога сильніше.

-Я не був ні  з ким. - спокійно відповідає. - навіть наміру не мав. Замордувала ти мене. Сил нема. Лише про тебе і думаю.

-Я? Тебе? А ти мене? Га?- гик.- Ходиш тут, весь такий гарний, спокою не даєш мені. Мене вже судома десь вхопить від бажання.- гик.

Дивиться так серйозно і здивовано. 
-Ти ж казала, що я лише твій друг.

-І? Звинувать мене ще в цьому. Казала, не казала. Що мені було верещати на кожному кроці що я тебе хочу? Коли ти мене трахнеш, нарешті? - гик. 

Щаслива посмішка засяяла на його обличчі. 
-Не сьогодні, моя пʼянчужко. 
І впився в мої вуста поцілунком. Пристрасним, голодним. 
Чи то алкоголь чи то струм, що розтікався всім тілом, але ноги підкосилися, я не тримала рівновагу. Адам підхопив мене на руки. Чмокнув у ніс.

-Час спатоньки, мій маленький алкоголік. 
-Не хочу спати, хочу сексу.- відповіла, позіхаючи так , що мало щелепу не звело. 

 Він притис мене до себе ще міцніше. 
Сон зморив мене ще по дорозі в кімнату.