На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Вест незграбно рубонув, але Джезаль передбачив удар і відбив клинок, все ще напосідаючи, і бив з усіх сил. Він хльоснув лівою, тоді ще раз. Вест відчайдушно відбивав удари, аж поки вперся у стінку. Нарешті Джезаль до нього добрався. Він весело зареготав, роблячи ще один випад своїм довгим клинком, але його суперник несподівано ожив. Вест вислизнув і відбив випад із прикрою твердістю. Джезаль затнувся, втратив рівновагу та вражено ахнув, коли вістря меча увійшло у щілину поміж двома каменями, відтак клинок вирвався з його затерплої руки і застряв, похитуючись, у стіні.
Вест рвонув вперед, проскочив під другим клинком Джезаля і врізався у нього плечем.
— О-ой! — зойкнув Джезаль і, похитнувшись, повалився на підлогу, намацуючи рукою свій короткий клинок.
Клинок ковзнув по камінню, і лорд-маршал Варуз спритно спинив його своїм чоботом. Затуплене вістря Вестової шпаги нависло над горлом Джезаля.
— Дідько би його вхопив! — вилаявся він, коли усміхнений майор простягнув йому руку.
— Так, — пробурмотів Варуз, важко зітхнувши, — і справді, дідько би тебе вхопив. Сьогодні ти виступив ще огидніше, ніж вчора, якщо таке взагалі можливо! Ти знову дав майору Весту обвести себе навкруг пальця!
Джезаль сердито відмахнувся від руки Веста і підвівся на ноги.
— Він ні на мить не втрачав контролю над боєм! Ти дозволив, щоб тебе заманили в пастку, а тоді обеззброїли! Обеззброїли! Навіть мій внук не допустився би цієї помилки, а йому всього вісім! — Варуз гупнув об підлогу палицею. — Можете мені, будь ласка, пояснити, капітане Лютар, як ви збираєтесь перемогти у фехтувальному двобої, коли лежатимете на землі без зброї?
Джезаль насупився і потер потилицю.
— Ні? В майбутньому, якщо ви впадете зі скелі зі зброєю, я хочу, щоб там, унизу, ваш понівечений труп міцно стискав її у мертвих пальцях, зрозуміло?
— Так, маршале Варуз, — промимрив невдоволений Джезаль, подумки бажаючи, щоб старий виродок сам кинувся зі скелі. Або Великої вежі. Цього вистачить. Майор Вест може скласти йому компанію.
— Надмірна впевненість — це бич фехтувальника! Ти повинен ставитись до кожного суперника так, наче він твій останній. А щодо ніг, — Варуз скривив губи від огиди, — то коли ти ідеш у наступ, то все чудово, але коли справа доходить до відступу, починається справжня катастрофа. Майор тебе тільки торкнувся, а ти вже впав, ніби зомліла школярка.
Вест посміхався до нього. Йому це подобалось. Неймовірно подобалось, хай його.
— Кажуть, що у Бремера дан Горста опорна нога — наче сталевий стовп. Наче сталевий стовп, розумієш?! Мовляв, легше зрушити Будинок Творця, ніж його.
Лорд-маршал вказав пальцем на обрис велетенської вежі, що нависала над будівлями двору.
— Будинок Творця! — заволав він сердито.
Джезаль шморгнув носом і стукнув чоботом об підлогу.
Вже всоте він роздумував над тим, щоб все покинути і більше ніколи не братися за фехтувальний клинок. Але що скажуть люди? Батько був ним безмежно гордий і без кінця хвалився його майстерністю усім, хто бажав слухати. Він спав і бачив, як його син змагається на Площі маршалів перед ошалілим натовпом. Якби Джезаль покинув все це зараз, його батько помер би від ганьби, і тоді прощавай посада, прощавайте гроші і прощавайте амбіції. Безумовно, його братам такий поворот сподобався би надзвичайно.
— Головне — це рівновага, — просторікував Варуз. — Вся сила йде від ніг! Відтепер у твоє тренування входитиме година на колоді. Щодня. — Джезаль скривився. — Отже, маємо: пробіжка, вправи з важкою палицею, стійки, година спарингу, знову стійки, і година на колоді. — Лорд-маршал задоволено кивнув. — Поки що цього вистачить. Побачимося завтра о шостій ранку — і щоб дивився на світ тверезими очима. — Варуз насупився. — Дивився. На світ. Тверезими. Очима.
— Я не можу це робити безкінечно, розумієш, — сказав Джезаль, важко кульгаючи до своєї квартири. — Скільки цих страшних знущань може витримати людина?
Вест посміхнувся.
— Це квіточки. Я ще не бачив, щоб старий виродок так м'яко до когось ставився. Ти йому, мабуть, дуже подобаєшся. Зі мною він і близько не був таким приязним.
Джезалю не вірилось.
— Хіба може бути ще гірше?
— Я не мав такої підготовки, яка є у тебе. Він змушував мене тримати важку палицю над головою з обіду до вечора, доки вона не падала мені на голову. — Майор ледь скривився, ніби сама згадка про це була болісною. — Він змушував мене збігати на Велику вежу і назад у повному обладунку. Він займав мене спарингом чотири години на день. Щоденно.
— Як ти це витримав?
— В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?
Джезаль стенув плечима.
— Якщо подумати, то дуже мало.
Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.
— Але ти із шанованої сім'ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камергер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло — всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.
Джезаль пирхнув.
— Як твій друг Занд дан Глокта?
Ім'я каменем повисло у повітрі.
— Ну... майже завжди.
— Майоре Вест! — пролунало позаду них.
До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.
— Сержанте Форест, як ся маєте? — запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.
Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.
Сержант радо усміхнувся.
— Усе добре, сер, дякую.
Він з повагою кивнув Джезалю:
— Доброго ранку, капітане.
Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.
— Чим можу прислужитись? — запитав Вест.
— Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.
Вест спохмурнів.
— Я скоро буду.
Сержант віддав честь і пішов.
— А це з
