Відьмак. Час погорди - Анджей Сапковський
Роздивлялася із цікавістю. Глянула на роботу половинчиків, які на очах у публіки виробляли баклаги з козиної шкіри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятці пара напівельфів. Подивилася на вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж похмурий і буркотливий гном. Із інтересом і знанням справи обдивилася мечі в лавці зброяра. Поспостерігала за дівчатами, які плели кошики з лози, й дійшла висновку, що немає нічого гіршого, ніж праця.
Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.
– Що воно так смаковезно пахне?
– Пончики, – Фабіо помахав капшуком. – Хочеш з’їсти один?
– Хочу з’їсти два.
Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак і видав чотири мідяки, з яких один переломив навпіл. Цірі, потроху набуваючи впевненості, приглядалася до операції ламання, жадібно поглинаючи перший пончик.
– Чи це звідси, – запитала, беручись за другий, – походить прислів’я «гроша ламаного не вартий»?
– Звідси, – Фабіо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, ніж гріш, немає. Чи там, звідки ти походиш, півгрошей не вживають?
– Ні, – Цірі облизала пальці. – Там, звідки я походжу, уживали золотих дукатів. І крім того, все те ламання не мало сенсу й було непотрібне.
– Чому?
– Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.
Наповнені сливовим повидлом пончики подіяли як чудодійний еліксир. У Цірі покращився настрій, а вируюча площа перестала лякати, навіть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабіо волік її за собою, сама потягнула його в найщільніший натовп, до місця, де хтось промовляв, залізши на зіставлену з бочок імпровізовану трибуну. Промовцем був підстаркуватий товстун. По голеній голові й бурим шатам Цірі розпізнала мандрівного жерця. Бачила вже таких, інколи провідували вони храм Мелітеле в Елландері. Мати Неннеке ніколи не говорила про них інакше, ніж «ці фанатичні дурні».
– Єдиний є закон на світі! – гарчав товстий жрець. – Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари й магія закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, й близько вже день гніву, коли вогонь із небес знищить їхній мерзотний острів! Упадуть тоді мури Локсії, Аретузи й Ґарштангу, за якими й збираються ці язичники, щоб обмислювати свої інтриги. Впадуть мури ці…
– І тре’ буде їх, псяча їх мати, заново ставити, – пробурмотів мулярський челядник в убабляному вапном кілті, що стояв поруч.
– Заклинаю вас, люди добрі й набожні, – верещав жрець, – не вірте чарівникам, не звертайтеся до них ані за порадою, ані із проханням! Не дайте звабити себе ані видом їхнім чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно скажу вам, що є ті чародії, наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені та кісток спорохнявілих!
– Бачили його, – сказала молода жіночка із кошиком, повним моркви. – Який балакучий. На магів гавкає, бо завидки його беруть, та й усе.
– Напевне, так, – погодився муляр. – У самого, гляньте, макітра, наче яйце, полисіла, а черево на коліна звисає. А чародії – вродливі, ані товстунів між ними, ані лисунів… А вже чародійки, ха – сама краса…
– Бо дияволу душу вони за красу ту продали! – крикнув низький мосьпан із шевським молотком за поясом.
– Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!
Фабіо потягнув Цірі за рукав, вони знову занурилися у натовп, який поніс їх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голосні крики, що закликали до тиші. Натовп вгамовуватися і не думав, але крикуну на дерев’яному підвищенні це аніскільки не заважало. Мав він міцний, тренований голос і вмів ним користуватися.
– Цим сповіщається, – загорлав, розгорнувши сувій пергаменту, – що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-під права вийнятий, бо злочинним ельфам, які білками себе кличуть, у домі своєму дав нічліг і гостинну. Так само Юстін Інвар, коваль, за родом ґном, який безчесним отим наконечники для стріл кував. Сим бургграф на обох них слід оголошує і наказує їх переслідувати. Хто схопить їх, тому нагорода: п’ятдесят крон готівкою. А якщо хто дасть їм страву чи переховування, то за спільника вини їхньої стане вважатися, і ту само кару йому, як і їм, відміряно буде. А якщо на хуторі чи у селі їх упіймано буде, увесь хутір чи село дадуть плату…
– Та хто ж би, – крикнув хтось із натовпу, – половинчика переховувати б став? По їхніх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усіх їх, нелюдів, до ями!
– На шибеницю, а не до ями!
Глашатай заходився читати подальші розпорядження бургграфа й міської ради, але Цірі втратила інтерес. Вона саме мала намір виборсатися з натовпу, коли раптом відчула руку на сідницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмілу.
Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цірі навчалася у Каер Морені, як рухатися у місцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушні. Молодий жрець, який стояв біля неї із оголеною головою, усміхнувся нахабною, завченою усмішкою. Ну й що, – говорила та усмішка, – що ти зараз зробиш? Зарум’янишся чарівно, й на тому рум’янці все скінчиться, вірно ж?
Жрець, мабуть, ніколи не мав справи із ученицями Йеннефер.
– Лапи тримай при собі, ти, лиса падлюко! – крикнула Цірі, бліднучи від люті. – За власну жопу себе схопи, ти… Ти, гроб поваплений!!!
Користуючись тим фактом, що ув’язлий у натовпі жрець не міг рухатися, мала намір його копнути, але цьому перешкодив Фабіо, відтягнувши її подалі від жреця і місця пригоди. Бачачи, що вона аж труситься від злості, заспокоїв її, запропонувавши кілька посипаних меленим цукром оладків, побачивши які Цірі миттю забула про інцидент. Вони стали біля прилавка, у місці, звідки було видно ешафот із загінчиком. У загінчику, втім, не було жодного злочинця, а сам ешафот був декорований гірляндами квітів і прислужився групці вдягненим, наче папуги, мандрівних музик, які голосно бряжчали на гуслях і попискували на дудках та флейтах. Молода чорноволоса дівчина у вишитому цехінами сердачку співала й танцювала, трусячи тамбурином і весело тупотячи маленькими туфельками.
Шла магічка через греблю, вкусили її змії.
Усі гади передохли, а магічка жиє!
Згромаджений навколо ешафоту натовп реготав до знемоги й плескав у ритм. Продавчиня оладків кинула в киплячу олію чергову порцію. Фабіо облизнув пальці й потягнув Цірі за рукав.
Яток було безліч, і всюди пропонували щось смачненьке. Вони з’їли ще по тістечку із кремом, пізніше – за компанію – в’яленого
