Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Дідрук

— Нічого. Вони пишуть про світ, яким він був сто років тому. Про проблеми, яких уже давно немає.

— Вони пишуть про проблеми, які актуальні завжди. — Інді не поділяла Рутине захоплення сучасною літературою. — На те вони й класики. Ось, наприклад, Фіцджеральд…

Рута, кривляючись, перебила її:

— Ось, наприклад, Фіцджеральд! Ти як знала: я майже домучила збірку «Прощення гріхів». Ти ж читала? — Рута дочекалася, коли сестра кивне, і продовжила: — Не пам’ятаю назви оповідання: там дівчина їде з навчання, їй усе не подобається, вона думає про те, як це тупо — вчитися, стільки зусиль, а навіщо воно, в голові перебирає хлопців зі свого містечка, мріє, як вийде заміж і народить купу дітей. І все, кінець оповідання. Це, по-твоєму, актуальні проблеми? Це має мені подобатися? Блін, та це тупо. Ту-у-у-по! Я взагалі не розумію, як таке можна читати?

Інді зігнорувала очевидний тролінг.

— Не суди про Фіцджеральда за одним оповіданням.

— Ну та, — розходилася Рута, — він увесь такий! Поки добивала збірку, разів із двадцять подумала, що застрелилася б, якби жила в той час. І застрелила б перед тим кількох чоловіків.

Інді парирувала:

— Ті, кого читаєш ти, не кращі. Пласкі та вульгарні. Ти не розумієш, як люди читають Фіцджеральда, а я не розумію, як люди, що читають сучасну літературу, не впадають у кому від нудьги!

— Ти серйозно? — Рута вдала, що обурилася. — Джонатан Франзен плаский? Ханья Янагіхара вульгарна? Покайся, інакше я з тобою тиждень не розмовлятиму!

Інді показала сестрі язика.

— Вони однаково нудні. Як на когось із них можна рівнятися?

— Говориш, як батько, — пирхнула Рута. — Наче рівнятися можна лише на тих, хто вже помер.

Суперечка була непринциповою, тож Інді не відповіла. Якийсь час вона тільки хрумкала крекерами. Згодом її сестра, зітхнувши, промовила:

— Мені не вистачає тебе.

Інді припинила жувати.

— Мені теж, насправді.

— А як же Ілля? — зіронізувала Рута.

— Ти плутаєш зовсім різне, — розважливо відповіла Індія. — Ілля хороший, але це інакше. Ти ж сама сказала: ми з тобою разом відтоді, як ти народилася. Ти й надалі моя сестра, і де б я не жила, що б я не робила, це не зміниться. Ми разом.

На Рутине обличчя повернувся задумливо-меланхолійний вираз.

— Знаєш, — озвалась вона, — я колись мріяла бути як ти. — Помітивши, як кутики губ Індії смикнулися вгору, дівчина задерикувато випалила: — Чого ржеш? Я серйозно. Ти так багато часу зі мною проводила, ти могла на рівних говорити з батьком. І ти гарно вчилася. Десь у шостому класі, надивившись на тебе, я пробувала малювати комікси, проте щоразу, бачачи результат, рвала малюнок на дрібні клапті й викидала. Я навіть читати почала через тебе. Бляха, та в «Маленькому принцові» стільки сторінок немає, скільки разів я над ним засинала, але зрештою дочитала. Ніфіга не в’їхала, але таки дочитала. Бо страшенно хотіла бути як ти.

— Але тепер уже не хочеш, — із сумною усмішкою на півобличчя проказала Інді.

— Річ не в тім. Не в тобі, розумієш? Просто… — Рута насупилася, добираючи слова, — я не прагну того, чого прагнеш ти. Пам’ятаєш, у десятому класі ти малювала круті моделі одягу? В тебе ще альбом з ескізами був. Ти так серйозно до того ставилася. Скільки мені тоді було? Дванадцять? Тринадцять? І це мене реально вразило. Твоє ставлення. Мені здавалося, ти мрієш про це, ну, про те, щоб шити крутий одяг, і мені теж забаглося мріяти. Я не уявляла про що й навіть не припускала, що це буде пов’язано з книжками, але мусила бути як ти, бо ти прагнула більшого, чогось такого, що я на той час вважала абсолютно недосяжним. — Інді подалася назад, однак Рута того не помічала. — Річ не в тому, що я не хочу бути як ти, ти крута, і я рада за тебе. Просто я не хочу дотягти до двадцяти п’яти лише для того, щоб усвідомити, що з кожним днем стаю дедалі менше схожою на ту жінку, якою мріяла стати, коли мені було п’ятнадцять, і… і… вже нічого не можу із цим удіяти. Я страшенно боюся цього: повертаєш не туди, обираєш не те, потім намагаєшся цьому відповідати й зрештою перестаєш бути собою. А коли спохоплюєшся, то розумієш, що вже зовсім, зовсім пізно.

— Знаєш що? — вигнула брову Інді.

— Що?

— Ти перечитала сучасної літератури.

— Та ну тебе…

Попри те що в голові гніздилися не дуже радісні думки, Рута начепила на обличчя банальну усмішку. Вони віддалялись, і ні вона, ні Індія не могли нічого із цим зробити. Їхні виняткові спорідненість і близькість зумовлювала, напевно, ідеальна різниця у віці: не дуже велика, через що Індії було цікаво з Рутою, й не мала, завдяки чому сестри не перетворилися на суперниць. Інді тішило, що поряд завжди була союзниця, яка її обожнює. Рута ж була рада йти всюди, куди тільки старша сестра її брала. З віком ця різниця відігравала дедалі меншу роль. Вони дорослішали, обростали знайомствами та — як наслідок — відступали щодалі одна від одної.

У грудях знову сколихнулося бажання змінити тему.

— На коли плануєте весілля?

— Ми ще не думали.

— А житимете де?

Батько Іллі, Георгій Ісаєв, був власником приватної стоматологічної клініки в Рівному, тож із квартирою проблем не мало виникнути. Рута цікавилася містом.

— Спочатку треба довчитися. І мені, й Іллі. Потім вирішимо, але я хочу залишитися в Рівному. Нікуди не їхатиму.

— І ти йому готуватимеш? — підкинула підступне запитання Рута.

— Так.

— Справді?

— Ну-у-у… — Інді витягнула губи й лукаво всміхнулася. Вона ненавиділа куховарити.

— Чекай, — Рута звела брови, — він узагалі знає, що ти навіть у найкращий свій день на кухні можеш воду спалити?

Інді захихотіла.

— Ще дізнається.

Смартфон нагрівся, долоня під ним спітніла, і Рута переклала його в іншу руку.

— Але серйозно, Інді: що ти в ньому знайшла? Я не кажу, що Ілля поганий, але він же… він…

Інді сховала легковажну усмішку — її обличчя набуло якогось відстороненого вигляду. Рута налаштувалася на довжелезний шмаркато-патетичний монолог, однак сестра обмежилась однією фразою:

— Поруч із ним усе ніби яскравішає.

Рута аж зубами клацнула, збагнувши, як це відрізняється від її досвіду: коли вона з Ларою, усе довкола немовби тьмяніє. Сяє лише він. Решта світу здається намальованою сірим кольором.

Інді правила далі:

— Ілля мав можливість поїхати цього літа на практику до Вроцлава. На два місяці. Він відмовився, бо захотів залишитися зі мною. — Вона помовчала. — Важить не