Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

— Це так, — сказав він. — Але ти, напевно, почувалася зобов’язаною мені. Так би мовити, з почуття вдячности…

Хоча я ще нічого для тебе не зробив.

— Облиш. Ти просто напрошуєшся на комплімент, правда ж?

— Ні, я знаю, що тобі не сподобалося, — він узяв свій келишок з коньяком. — У цьому… я тобі ніколи не подобався. Зізнайся, я не ображуся.

— Сказати чесно? Одного разу я таки побувала з тобою на небесах. Знаєш коли? — я знов узяла з вази яблуко.

— Здогадуюсь. — І сьогодні також, — сказала я. — Хіба ти не відчув?

— Жінки часто імітують вдоволення.

— Це правда. Але сьогодні все було більш, ніж насправді. І потім… ти таки напросився на комплімент, — я подарувала йому одну з найзагадковіших усмішок. — Літа мають і свої переваги, Горю. Ти став не таким швидким.

Він мене зрозумів, але не знітився.

— Я любив тебе.

— Природа дуже часто буває несправедливою, — сказала я. — Особливо з тими, хто любить. Але ти мені ніколи про це не казав.

— А навіщо?

— Ну… не знаю. Більшість поспішають сказати про це. — Я дістала із сумочки косметичку і стала чепуритися.

— Я ніколи нікуди не поспішав.

— Ти не хотів одружитися зі мною? — спитала я неспо дівано навіть для себе.

— Ні, — сказав він. — Ти не створена для сімейного життя. І я також.

— Я думала, що всі депутати — зразкові батьки сімейств.

Принаймні так вони пишуть про себе у передвиборчих аґітках. Хіба ні?

— Не смійся, я маю гарну дружину.

— Це означає, що мені пора йти? — я саме навела на губах темний контур.

— Ні, це означає, що я сумую за тобою, — сказав він. — Може, десь пообідаємо разом?

— Після цього… залюбки.

— А ця записка, — він ніби випадково згадав про папірець, що так і лежав на столику, — якщо ти не проти, хай залишиться в мене. Ментам про неї краще взагалі нічого не казати. Вона тільки зіб’є їх з пантелику.

— А про погрози?..

— Можна. Тільки про Сухого ти, звісно, також нічого не чула.

Він підвівся, подав мені руку, і коли я також звелася з крісла, то опинилася в його обіймах.

— Настасю… Я божеволію від тебе.

— Ти такий сильний.

— Тільки не з тобою.

— Помада. Ти знов злижеш мою помаду, — злегенька пручаючись, я вперлася руками йому в груди, потім сягнула долонями під пахви й торкнулася металу. Руків’я пістолета було напрочуд теплим.

8

Додому я повернулася пізнього вечора. Перед ворітьми посиґналила, Іванько, мружачись у світлі фар, їх відчинив, потім одімкнув браму ґаража. Вмурований у високі підва лини будинку, він сусідував з іще однією, вже домашньою майстернею Нестора, до якої перекочували із Солом’янки більшість його скульптур, але чогось нового тут так і не було зроблено. Щоправда, в кутку лежала купа якоїсь особливої зеленкуватої глини, що її Нестор знайшов тут недалечко, під піщаними шарами нашого берега, і припас до слушного моменту.

Поставивши машину в ґараж, я несамохіть заглянула ще й до цієї майстерні, ніби сподівалася натрапити тут на щось незвичайне, якийсь потаємний знак, слід абощо, проте нічого такого не помітила, тим більше, що вже й не пам’ятала, коли заходила сюди востаннє, аби тепер застерегти яку небудь зміну. Хіба що моя власна голівка, відлита в бронзі, потьмяніла ще дужче, подекуди взялася прозеленцем і так припала пилюкою, що на лобі можна писати пальцем. А он я у повен зріст — із білого мармуру, ну хай поки що з ґіпсу, але ж білесенька, як лебідка, тільки без пір’ячка, в чім народила матуся свічуся розкішними тілесами, на які не вистачить усіх чоловічих ребер.

Я вимкнула світло і вийшла надвір, де біля ґаражної брами стояв мій вірний ключник Іванько.

— У мене для тебе є щось смачненьке, — я тримала в руці пластиковий пакет з продуктами, об який уже тикався носом Трезор. — Іванько не голодний, — сказав карлик.

— Хіба я кажу про їжу?

— А про що? — його очі під бриластими, круто навис лими надбрів’ями закрутилися, мов заведені коліщатка.

— Зайдеш, то й побачиш.

— Приїжджав Притула! — гукнув уже мені навздогін Іванько. — І що він хотів?

— Вас.

— А ти що сказав?

— Що ви сіли на мітлу й полетіли.

— А він?

— Повірив одразу. Це, каже, на неї схоже. У Києві, каже, якраз і є Лиса гора, причому не одна, каже, а дві. Одна на Подолі, а друга там, де Батиєва гора, на Солом’янці. Але ти впевнений, питає Притула, що вона полетіла не на коцюбі, а на мітлі? Впевнений, каже Іванько, отако держака встромила між ноги, і тільки смуга за нею лягла.

— Куди куди встромила держака? — засміялася я.

— Ну, куди ж… — розгубився карлик. Він уже замкнув ґаража і ковиляв за мною. — Іванько ж не бачив, бо воно не було так насправді.

— Але ж Притула повірив?

— Одразу! Він, мабуть, той… — карлик приклав вказів ного пальця до скроні і так покрутив, наче заґвинчував нігтем шурупа.

Я відімкнула вхідні двері (цих ключів ми не доручали Іванькові) і, зайшовши до веранди, виставила на стіл дві бляшанки оболонського пива.

Його очі розкрутилися в інший бік, аж замиготіли білки.

— Це обидві Іванькові?

— Ну, Трезор же, здається, пива не п’є?

— Бо ніхто не дає, — сказав карлик.

— Тільки дивись не сп’яній. Бо ще й нас тут з тобою вночі покрадуть.

— Кого — Іванька? — аж стрепенувся він. — Та Іванько… ви ще погано знаєте Іванька! Він їм знаєте… що? — його рука пірнула в кишеню широких штанів, і карлик вихопив звідти тонке довжелезне шило. Я не встигла й кліпнути, як він, змахнувши рукою, миттєво приставив його мені до живота.

Чортеня, що сиділо під серцем, похололо й затрусило моїми жижками: ще б трохи — і вістря пронизало б йому тім’я.

Карлик хрипко і лячно зареготав.

— Ти що, здурів? — сердито спитала я.

— Страшно, еге? А ви кажете, вкрадуть… Та Іванько не з того десятка, щоб когось боятися. Іванько їм як дасть!

— Давай кому завгодно, тільки на мені не показуй. Бо віддам пиво Трезорові. — Іванько більше не буде, — похнюпився він і сховав шило назад у кишеню.

— Ти там собі нічого не проколеш? — пом’якшала я.

— Ні… — він ще нижче опустив очі.

— Дивись мені, бо ще сам заколешся.

Отак завжди: Іванько сам щось вигадає на свою голову, навіє, а потім тремтить від власних фанаберій. Усі його побрехеньки завжди пов’язані з якимись льохами,