На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Доброго вечора, — привітався вершник.
Він виглядав зовсім не так, як уявляв собі Лоґен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, і нервовою усмішкою. Він видавався радше мокрим, аніж мудрим, і аж ніяк не таким могутнім, що простим людям і не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним і хворим, що цілком відповідало самопочуттю Лоґена.
— Хіба в тебе не повинно бути якоїсь патериці?
Молодика це здивувало.
— Я не… як би це сказати… е-е… Я не маг. — Він затих і нервово облизав губи.
— Духи казали мені очікувати мага, але вони часто помиляються.
— Он як… ну, я — учень мага. Але мій учитель, великий Баяз, — і вершник шанобливо схилив голову, — не будь-хто, а Перший з-поміж магів, котрий осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Він велів мені знайти вас, — здалося, що він раптом засумнівався, — і привести… ви ж Лоґен Дев’ятипалий?
Лоґен підніс ліву руку і поглянув на блідого молодика крізь прогалину на місці свого середнього пальця.
— Ох, ну добре. — Учень мага хотів було зітхнути з полегшенням, але раптом осікся. — Ой, тобто… е-е… мені шкода, що так вийшло з пальцем.
Лоґен розсміявся. Це сталося вперше з того часу, як він вибрався з річки. Нічого такого смішного хлопець не сказав, але Лоґен посміявся від душі. Це було приємне відчуття. Хлопець усміхнувся і з великою бідою якось зсунувся з сідла.
— Я Малакус Кей.
— Малакус який?
— Кей, — мовив він, прямуючи до вогню.
— Що це за ім’я таке?
— Я зі Старої Імперії.
Лоґен ніколи не чув про подібне місце.
— З імперії, кажеш?
— Ну, так, колись вона була імперією, наймогутнішою країною Земного кола. — Молодик незграбно присів біля багаття. — Але слава минулих днів давно зів’яла. Тепер це просто велетенське поле бою. — Лоґен кивнув. Він добре знав, про що йдеться. — Вона знаходиться далеко, на заході світу.
Учень мага вказав рукою кудись у простір.
Лоґен знову засміявся.
— Там схід.
Кей сумно усміхнувся.
— Я провидець, але, схоже, не надто здібний. Учитель Баяз відправив мене на ваші пошуки, але мені не поталанило, і під час негоди я заблукав. — Він відкинув з очей волосся і безпомічно розвів руками. — У мене був в’ючний кінь із провіантом, і ще один кінь для вас, але я загубив їх під час бурі. Боюся, з мене нікудишній мандрівник.
— Схоже на те.
Кей дістав з кишені флягу і простягнув її Лоґену. Той відкрив її і хильнув. Гарячий напій полився його горлом, зігріваючи Лоґена до кінчиків волосся.
— Що ж, Малакусе Кею, ти загубив свої харчі, але зберіг дещо справді важливе. Мене нелегко змусити всміхнутись цими днями. Щиро прошу тебе до мого багаття.
— Дякую. — Учень затих і простягнув руки до куцого полум’я. — Я не їв уже два дні.
Він захитав головою, метляючи туди-сюди волоссям.
— Це був… важкий час. — Хлопець облизав губи і поглянув на казанок.
Лоґен передав йому ложку. Малакус Кей вирячився на нього круглими очима.
— Ти вже їв?
Лоґен кивнув. Це була неправда, але нещасний учень виглядав голодним, як вовк, а їжі там ледь вистачало на одного. Він зробив ще один ковток із фляги. Цього поки що вистачить. Кей з насолодою накинувся на юшку. Коли вона скінчилось, він вишкріб рештки з казанка, облизав ложку, а потім ще й край казанка. Потім відкинувся на валун.
— Лоґене Дев’ятипалий, я перед вами у вічному боргу — ви врятували мені життя. Я зовсім не сподівався, що ви виявитеся таким люб’язним господарем.
— Ну, якщо чесно, то на твоєму місці я теж уявляв когось іншого.
Лоґен знову прихилився до фляги й облизав губи.
— Хто цей Баяз?
— Перший із магів, який осягнув високе мистецтво і глибоку мудрість. Боюся, що він буде мною дуже невдоволений.
— Отже, його слід остерігатись?
— Ну, — нерішуче промовив учень, — у нього трохи запальний характер.
Лоґен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тілом — перше тепло, яке він відчув за багато тижнів. Якусь мить тривала пауза.
— Що він від мене хоче, Кею?
Мовчання. З іншого боку багаття долинуло тихе хропіння. Лоґен усміхнувся і, загорнувшись у плащ, також ліг спати.
Учень прокинувся від раптового нападу кашлю. Ранок тільки починався і все навколо тонуло в густому тумані. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешні краєвиди могли похизуватися лише милями бруду, каміння і жалюгідного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Лоґенові таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блідого обличчя. Він перекинувся на бік і сплюнув на землю мокротиння.
— А-а-ах, — прохрипів Кей і, закашлявшись, знову сплюнув.
Лоґен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня.
— Ранку, — мовив він, поглянувши на біле небо, — хоч і не доброго.
— Я помру. Я помру і мені більше не треба буде нікуди йти.
— У нас нема їжі, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тоді я зможу тебе з’їсти і повернутись назад через гори.
Учень кволо усміхнувся.
— Що будемо робити?
«А й справді, що?»
— Де ми знайдемо Баяза?
— У Великій північній бібліотеці.
Лоґен ніколи не чув про таку, але й книжками він не надто цікавився.
— А де вона?
— На південь звідси, біля великого озера. Це десь чотири дні їзди.
— Ти знаєш туди дорогу?
Учень незграбно підвівся і став, трохи похитуючись, дихаючи коротко і часто. Він був блідий, наче привид, а на його обличчі блищав піт.
— Гадаю, що так, — промимрив учень без натяку на впевненість.
Ні Кей, ні його кінь не протягнуть чотирьох днів без їжі, навіть якщо їм пощастить не заблукати. Першим ділом треба знайти харчі. Незважаючи на більший ризик, найліпше було йти на південь по дорозі, що тяглася через ліс. Їх могли вбити розбійники, але там вони мали кращі шанси роздобути якийсь харч, та й інакше все одно би їх убив голод.
— Краще їдь верхи, — сказав Лоґен.
