Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Юта закусила губу.

Олівія, оточена кавалерами, ласкаво приймала знаки уваги.

Ось поруч із нею майнула в юрбі світловолоса голова — і Юту пройняв холодний піт, але ні, це був не Остин. Контестарського принца не було на прийомі.

— А для чого ж існують літні резиденції? — тонко всміхаючись, говорила Олівія. — Авжеж, для пікніків та вечірніх прогулянок… Для романтичних зустрічей, і не смійся, Вертрано!

Олівія повернулася — і Юта побачила сестру. Верта стримувала сміх; на її сукні, на плечику, теліпалася тоненька жалобна стрічечка.

Юта застигла.

Як же це так. Як же це так, послухайте! Адже вона ще жива… Вони поховали її, але як же це так! Як вони можуть сміятися, пити вино… Вони ж НАВІТЬ НЕ СПРОБУВАЛИ врятувати її!

Олівія в дзеркалі встала — заметушилися численні залицяльники.

Акмалійка рушила до дверей, за якими видно було пишний екзотичний сад, але зупинилася. Запитала впівоберта:

— До речі, Верто… Що чутно про бідолашну Юту?

Вертрана винувато знизала плечима:

— Ти знаєш, герольди викликали лицарів разів двісті… Жоден не з’явився. І чому так?

— Чому? — посміхнулася Олівія. — Свята наївність… Бо за законом визволителя змусили б на ній оженитися, от чому. Ти собі уявляєш, оженитися на Юті! — і, розвернувшись, рушила геть у супроводі залицяльників.

Юта сиділа застигла, заціпеніла; дзеркало згасло, і в мутній його поверхні вона побачила себе — некрасиву, незграбну, з великими краплями сліз на впалих щоках… А потім за своєю спиною вона побачила Армана.

— Ніхто не прийде, — сказала Юта тихо.

Арман мовчав.

— Ніхто не приїде! — повторила вона голосніше. — Навіщо ви викрали мене, за мною ж ніхто не приїде!

— Це не твоє діло, — сказав Арман похмуро.

— Не моє? — пальці Юти бгали й рвали пелену балахона. — Не моє? Треба було відразу мене зжерти, а не мучитися самому й мене… морочити.

Арман дивився у вкриту павутинням стіну.

— Навіщо… — Ютин голос тремтів. — Якби ви викрали гарну дівчину… По неї з’явилися б, щоб битися, сотні лицарів… Ви ж цього хочете? Я знаю, я давно зрозуміла… Так навіщо ж ви викрали… мене?

Арман запитав повільно:

— Отже, тебе звуть Юта?

Юта осіклась, і Арман відвернувся.

Яка недоречна була вся ця розмова, особливо тепер, після довгих годин, проведених у підземеллі, наодинці із предками, з родом, із Законом…

Він запитував у мертвого каменю поради, і одержував одну й ту саму відповідь:

«Досягни успіху в промислі…»

Отже, доведеться відвести Юту в ритуальну кімнату. Вона має рацію — визволителя чекати немає сенсу. Може, це… на краще? Чому він, Арм-Анн, дотепер залишається негідним предків, наймерзеннішим, найнікчемнішим з роду? Він, чистокровний нащадок Сам-Ара! Чим ця принцеса краща чи гірша за сотні інших таких самих принцес, що зустріли в ритуальній кімнаті свою жахливу, але таку урочисту смерть?

Щось змінилося в його обличчі. Юта помітила це відразу і вмить перестала плакати. Новий страх, не схожий на попередні, повзучий та паралізуючий страх виник раптом невідь-звідки та в короткі декілька секунд охопив принцесу. Арман звів на неї очі — і в людських його рисах його вона побачила й кістяний гребінь, і криві вишкірені зуби, і відблиск полум’я з-під важких надбрівних дуг. Дракон.

— Юто, — сказав Арман. Голос його, зазвичай хрипкуватий, зараз пролунав, мов скрегіт. — Юто.

Вона не могла промовити ні слова. Арман підвівся.

Зараз? Просто зараз?

— Ходімо, — сказав він, і слова його впали, як занесена сокира.

Вона підвелася, покірна, заціпеніла під його поглядом. Так дивився батько його, і дід його, і двісті поколінь…

Але зір йому затуманився.

Перед ним стояла дівчина, жалюгідна й безпорадна. Обличчя її наче затягнулося серпанком, але він ясно, ясніше ніж годилося, побачив її вії, що стрілочками злиплися від сліз.

Прокляття.

Юта хитнулася, заколивалася, розчинилася в напливі каламуті, і жирним слизьким схилом покотилися безформні грудки.

Різко, нестерпно запахло квітами; грудки котилися й котилися, великі, маленькі, пульсуючі; кожна залишала в рідкій грязюці на схилі нерівну доріжку, і доріжки ці перетиналися, сходилися й розходилися, і Арман не міг уже на це дивитись.

Двома руками тримаючи себе за горло, він осів на кам’яну підлогу; Юта, отямившись, стояла над ним — розгублена, злякана, тремтяча.

Двісті перший нащадок ніколи не зможе виконати визначене.

Рід закінчився безславно, призвівши на світ безсумнівного й мерзенного виродка.

5

І родиться місяць — покривлений пазур

Першого в світі дракона.

Ніч ненаситна. Небо бездонне.

Арм-Анн

Насувався шторм.

Цілу днину море гатило об скелі, а надвечір стало тихо й задушливо, і навіть на верхівці вежі не відчувалося ані найменшого подуву. Затишок був негарним, промовистим.

Арман божеволів.

Блідий, аж синій, охлялий, сповнений їдкою іронією, він сидів у кріслі перед каміном, закинувши ноги в чоботях на захаращений стіл, цідив вино та вголос розмовляв сам з собою. Юту, що причаїлася за дверима, кидало в жар від цієї розмови.

— І з’явився на світ двісті перший нащадок! — проголошував Арман, стримуючи дикий сміх. — І залишився в живи… І не подавився вином, ось… — він підніс пляшку до губ і зробив великий ковток, — і не впав у море… І не ґиґнувся ненароком, як це буває з ви… виродками… І досягнув… досягнув успіху в… у промислі, та в якому! Він перейнявся… сповнився… покохав… блакитний капелюшок. Капелюшок, так! Він задумав сам себе перехитрити… З’явиться, мовляв, дурень… недоумок, так… І звільнить нащадка від… від… Прокля-аття!

Скоцюрбившись, Арман загамселив по столу кулаками. Юта, яка підглядала в щілинку дверей, тремтіла, але ось уже годину не наважувалася піти. Все, все давно стало їй зрозуміло. Історія Ютиного викрадення, позбувшись недомовок та прикрас, виявилася всього лише дурною помилкою.

— Він перехитрив себе! — горлав Арман злісно. — Але долі… Не обдуриш, ти… двісті перший нащадку!

Розпач Армана лякав Юту, щось у неї всередині стискалося болісно, наче передчуваючи лихо. Принцеса досить швидко догадалася, що Арманове нещастя пов’язане з якимсь «промислом», але що це значить, дракони ж бо не займаються ремеслом?

Юта згадала той моторошний погляд, що так налякав її перед тим, як з Арманом стався дивний припадок. Чомусь їй стало здаватися, що «промисел» і цей погляд таємничим чином пов’язані, і по спині її забігали найнеприємніші мурашки.

Слово «промисел» траплялося в клинописних текстах, що прикрашали собою підземелля. Що воно означало? Як це пов’язане з її, Ютиною, долею?

— Нащадок Сам-Ара! — викрикував Арман, захлинаючись вином. — Чого ти не здох немовлям? Чого ти дожив до цього дня, і до цього капелюшка, і до цієї принцеси?

Юта гризла пальці.