Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
— Ти просто втомилася. Треба шукати перевозу. Бачиш — сонце падає. Скоро вечір…
— Де ж ми його знайдемо?
— Треба шукати. Може, рибалки десь плавають. Он дивись, якісь тіні… Два човни. Бачиш — закидають сітки?..
Микола піднявся на горбик, гучно крикнув:
— Еге-ей! Рибалки-и! Перевезіть!..
Луна покотилася поміж вербами і вільхами, над блискучою гладдю води, повернулася назад. Здалека долинуло;
— Ідіть к бісу-у! Не валяйте дурня-а-а!
Оленка розгублено поглянула на Миколу. — Чого це вони так?
А хто їх знає? Зараз лов риби заборонено, може, вони просто бояться… Значить, не перевезуть?
— Ці — навряд… Треба ждати ще кого-небудь…
Червона куля сонця сіла за дніпровську кручу. Води ніби поважчали, налилися металевим блиском. Над лісом дихнув вітер. Похолоднішало.
Оленка сіла на траву, з винуватим виглядом сказала:
— А я втомилася. І їсти хочу… І холодно… Микола кинувся до чемодана, одкрив його.
Докірливо похитав головою:
— Чого ж ти одразу не сказала. Візьми… Він витяг плащ, закутав Оленку, тицьнув їй в руку пиріжок з м’ясом, куплений на вулиці в Києві.
— Їж. І відпочинь. А я пройду понад берегом. Може, знайду човен…
ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯЗа півкілометра від шляху, біля куща тернини, стояло дві плоскодонки. Одна — маленька, вутла — з породи тих, що їх звуть «душогубками». Друга — велика, але стара, аж мох на ній поріс в шпарах поміж дошками.
«Мабуть, їй років сто», — подумав Микола. Обмацав ланцюги, розчаровано свиснув. Обидві плоскодонки були прикуті до товстої вільхи.
Замки такі, що й ломом не одкрутиш! Може, підождати, доки прийдуть господарі? Певне, вони поїхали на базар чи ще кудись, то згодом мають вертати. А втім, хто зна, скільки треба ждати. Так можна й ґиґнути тут серед посадки… Микола пройшов ще трохи. Надибав товсту вербову корчаку, яку принесло водою до берега. Скочив на неї. Витримає.
«Може, переправитись на вербині?» — подумав він.
Недалеко від корчаки плавала товста палиця. Микола вловив її, відштовхнувся од берега. «Пліт» тупо рушив з місця, закрутився, захитався. Микола ледве втримав рівновагу, гребонув назад, вискочив на берег…
Хай їй біс, цій вербині! Можна втопити і себе, і Оленку. Ні, треба шукати надійнішого перевозу.
Повернув до Оленки, захопивши палицю. Дівчина зустріла його бадьорим, веселим вигуком:
— Знайшов, Миколо?..
Хлопець розвів руками.
— Дві плоскодонки є. Та вони прикуті…
— Що ж робити?
— Не знаю. Назад повертати далеко — в сусіднє село. Звідти можна було б подзвонити в Зеленьки… Мати б виїхала. Але тепер пізно вже…
Вітер могутнішав. Між деревами котилися хвилі. Згори накрапав дрібненький дощик. Микола подумав, рішуче махнув рукою.
— Знаєш що? Давай одірвемо плоскодонку…
— Як так — без господаря? — злякалася Оленка.
А що ж — замерзати? І потім — ми ж нікуди не подінемо її. Там є одна — старезна, аж світяться… Ходімо. Нічого гаяти часу.
Вони захопили чемодан, торбу і попрямували понад берегом. Морок скрав виднокрай, простір насунувся звідусіль, пофарбував дерева, землю і хмари в примарний, сірий колір. Микола ледве розглядів човни В пітьмі, підвів до них Оленку, загуркотів ланцюгом.
— Вихід один — вибити шворінь, на якому тримається ланцюг. Ніс трухлявий, шворінь вискочить…
— Ой Миколо, мені не хочеться цього робити. Це погано…
— Є, що буде! Візьму гріх на свою душу…
Він стукнув палицею по шворню. Раз, вдруге.
Дерево піддалося. Ланцюг з веселим дзенькотом упав на пісок. Микола перевернув плоскодонку, а натугою штовхнув її в воду.
— Аж дише, — похитав головою. — Ну та нічого, не втопимось…
Човен шурхнув у воду. Микола приглядівся. В щілини прудко бігла вода.
— Трохи тече, але нічого. Я сяду на кермо а палицею, а ти, Оленонько, посередині… Ось у мене в торбі кухоль. Будеш ним вихлюпувати воду. І потроху підгрібати…
— Добре, Миколо, — спокійно мовила дівчина. Микола одійшов убік, ножиком вирізав товсту розкаряку з верби. В голові майнула химерна думка. Якщо Оленка не злякається в небезпечній дорозі, якщо витримає — значить, буде йти з Миколою до кінця життя…
Підійшов знову до неї, подав гілляку.
— Ось тобі «весло». Сідай. Ти не дивись, що темно. Я напрям знаю, не заблудимось…
— А я з тобою, Миколо, нічого не боюсь, — пролунало з темряви.
«О, пташка моя. Вона, мабуть, тремтить від ляку, тільки не хоче показувати цього…»
Речі припасували на передній лавці, Оленка сіла на середній. Микола вмостився на кормі. Він одштовхнувся від берега, направив плоскодонку в прохід між деревами. Оленка невміло підгрібала розкарякою, завертаючи човен то в один бік, то в інший.
— Греби з правого боку! З правого! — кричав Микола. — А тепер з лівого! Куди? Куди?
Він одштовхнувся від дерев, між якими вони пливли, поволі вивів посудину на чисту воду.
Над заростями гуготів вітер. Він зустрів мандрівників високою хвилею, холодними бризками. Через борт хлюпала вода, вона сягала в човні до кісточок.
У Миколи завмерло біля серця. Хоч би не злякалась! Хоч би витримала!
Оленка скулилась посеред човна, затерплими руками виливала воду. Потім кидала кухоль, хапала гілляку, допомагала Миколі гребти.
