Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко

Сама вона любила чорничний йогурт і терпіти не могла своє ім’я. Чуючи його вперше, всі без винятку розпливалися в солодкавих усмішках і питалися про її кавказькі корені. Язик болів повторювати без кінця і краю, що вона не має ніяких коренів узагалі, а Наріне її назвав тато — просто так, для сміху. Вона не була ані грузинкою, ані чеченкою, ані вірменкою і Кавказькі гори бачила лише на малюнку в підручнику географії. Їй здавалося, що одна з тих гір називалася на честь цигарок — Казбек; втім, вона могла й помилятися, але в чому вона була точно впевнена, так це в тому, що добрий неньо передбачив винахід кисломолочного напою «Наріне» і зробив усе від нього залежне, щоби в дитинстві його доньку дражнили «ряжанкою», на роботі свого часу охрестили «лактозою», а в паспорті, в графі «по батькові», хтось грамотний з переляку вказав «Кефірівна», і довелося переписувати. Не дивно, що від таких поневірянь у неї утворилася стійка ненависть майже до всіх молочних продуктів, а також до відвідин молочних відділів у супермаркетах, магазинів «Молоко», ларків при молокозаводах і тому подібних торговельних точок. Звісно, Максим про це знав, тому за десять років шлюбу не змарнував жодної можливості заслати пару в глибоко огидний їй лактозний світ.

— Наріне, дівчинко, я б оце випив молочка!

— Смоли гарячої йому налий! — радили в таких випадках нечисленні подруги, та Наріне все ж хутко одягалася й покірно пленталася куди треба. Макс був управним маніпулятором, а вона — класичною жертвою, свято переконаною, що жінки задумувалися як автомати для виконання чоловічих бажань, а потім щось пішло не так і вони випадково ожили, хоча їхні функції залишились незмінними. Цю впевненість насадив любий тато, він культивував її, плекав і таки виплекав. А зараз, мабуть, тішиться, дивлячись з небес на тінь, що боїться своєї тіні, на бліде створіння, яке зганьбило його прізвище вже тим, що народилося — перша дівчинка за п’ятнадцять поколінь! Добре, що після неї мати спромоглася ще привести хлопчика, любив повторювати він за кухлем пива, і є кому успадкувати славне прізвище Бойчук, дітям його передати, та й навіщо ці баби здалися, якби хлопів не вилуплювали?

Дуже могло бути, що мама Тоня дещо більше знала про призначення бабів, та поділитися цим з донькою не встигла, бо померла, народжуючи брата Бориса. Батько відразу оженився вдруге — Наріне дуже добре пам’ятала, як осудливо перешіптувалися сусіди, щось повторюючи про недотримання жалоби, хоч і було їй тоді усього п’ять років. Звичайно, тато їй все пояснив, у властивій йому манері: просто завів до дитячої кімнати, де принишкло в кутку біляве дівча з неймовірно великими чорними очима, сухорляву, злу жінку і поставив доню перед фактом.

«Це твоя нова мати».

Тієї ночі Наріне довго молилася Бозі, про якого їй колись розповідала бабуся, щоби він поміняв матерів місцями — нову забрав до себе, а їй повернув стару, її маму — маму Тоню. Та, вочевидь, Бозі нова мати Наріне теж не надто сподобалася, бо обмін не відбувся. Не можна сказати, що Килина — так звали мачуху — погано ставилася до дівчинки, бо вона не ставилася до неї взагалі ніяк. Мовчазна і зосереджена, Килина займалася винятково Борею, свідома того, навіщо на ній одружився такий гарний козак. Та й дійсно, не самому ж йому сина глядіти! До школи мала пішла з ранцем, знайденим на смітнику, й у формі, подарованій сусідкою, — зовсім не тому, що її сім’я бідувала, а через те, що до Наріне нікому не було жодного діла. Борис зростав самозакоханим, егоїстичним вилупком, навколо якого, помалу набираючи обертів, крутився Всесвіт, і тато не міг нарадуватися синові, аж доки його — тобто тата — не переїхала машина. Він мучився ще три роки.

Килина здиміла відразу, надавши доньці неоціненну можливість пізнати батька як слід. Наріне ледь виповнилося п’ятнадцять, коли на руках у неї опинилися двоє однаково капризних дітей — брат і батько. Довелося перевестися до вечірньої школи і тихо радіти, що ані у відділі канцтоварів, де вона працювала продавщицею, ані у гастрономі, де їй вдалося влаштуватися прибиральницею, у неї не питали документів, бо все одно вона мала тільки метрику.

Паспорт зі справжнім по батькові Наріне отримала в той день, коли познайомилася з Максимом. Їй це здалося добрим знаком. Наївна! Тоді вона ще вірила в хороші прикмети: у повні відра назустріч, щасливі білетики і трибарвних котів. Загальновідомо, що закоханим увесь світ видається одним суцільним добрим знаком. А як красиво все починалося!

Занурившись у спогади, перемішані з роздумами про те, чи роблять йогурт з авокадо, Наріне меланхолійно брела стежиною, що вела до її будинку, зігнорувавши асфальтову доріжку радше за звичкою, аніж від бажання скоротити шлях. Вона не відразу зауважила двох жіночок, що рухались їй назустріч, переговорюючись так швидко, що їхня мова зливалася в одне суцільне джерґотіння, і в результаті зачепила одну з них плечем. Від несподіванки та скрикнула і випустила з рук сумочку, дуже вишукану і, поза сумнівом, дорогу. В падінні сумочка розкрилася і за мить опинилася на землі разом з усім своїм вмістом.

Макс сказав би: «Граціозна, як корова на льоду. Мов чужими ногами ходиш!»

— Дозвольте, я допоможу! — Радіючи хоч такій оказії сховати палаюче лице, Наріне нахилилася і квапливо підібрала помаду, дзеркальце, ключі, записничок, мобільний телефон і гаманець, Все — у порохняві, на радість археологам. Помітивши це, Наріне дістала з кишені сукні чистий носовичок і заходилася витирати ключі.

— Не треба цього. — Власниця сумочки дивилася на неї з огидою. Нічого дивного, такими платтями, як у Наріне, в її домі, по всьому видно, й підлогу мити стидаються. — Я сама.

Вона вихопила з рук геть розгубленої Наріне записничок і гаман — решту дрібничок та вже встигла витерти — і квапливо запхала їх назад