На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Стукіт повторився. Гучний, упевнений стукіт.
«Наче вимагають відкрити двері, поки їх не виламали».
— Іду! — вигукнув він дещо ламким голосом, вилазячи з-за столу на тремтячих ногах. — Вже йду!
Він схопив свою палицю і пошкандибав до дверей, де глибоко вдихнув і відчинив неслухняними пальцями засув.
Це був не Фрост, і не Северард. Навіть не Ґойл, і не один із його дивакуватих практиків. Це був дехто значно неочікуваніший. Ґлокта звів брову, а тоді сперся на одвірок.
— Майоре Вест, яка несподіванка!
Іноді, коли зустрічаються давні друзі, все миттєво стає так, як було багато років тому. Дружба відновлюється, непорушена, так наче й не було ніякої перерви.
«Іноді, але не в цьому випадку».
— Інквізиторе Ґлокто, — пробурмотів Вест, нерішуче, зніяковіло, соромливо. — Даруйте, що турбую вас так пізно.
— Нічого, — сказав Ґлокта з крижаною формальністю.
Майор ледь не здригнувся.
— Можна мені увійти?
— Звісно.
Ґлокта зачинив за Вестом двері, а тоді покульгав за ним до їдальні. Майор втиснувся в одне з крісел, а Глокта зайняв інше. Якийсь час вони сиділи один навпроти одного, не мовлячи ні слова.
«Що йому до дідька треба в цю годину, чи в будь-яку іншу?»
Ґлокта вивчав обличчя старого друга у світлі каміна і єдиної мерехтливої свічки. Тепер, добре його роздивившись, він усвідомив, наскільки Вест змінився.
«Він виглядає старим».
Волосся порідшало на скронях, а навколо вух — посивіло. Обличчя поблідло, схудло, а щоки запали.
«Він виглядає стривоженим. Вимотаним. На межі зриву».
Вест озирнув вбогу кімнату, кволий вогонь, ветхі меблі, глипнув на Ґлокту і вмить втупився в підлогу. Він нервував, наче йому щось муляло у душі.
«Схоже, йому не по собі. Як і повинно бути».
Він був не готовий порушити тишу, тож Ґлокта зробив це за нього.
— Скільки років ми не бачилися, га? Ну, крім тої ночі в місті, але навряд чи це треба брати до уваги, згоден?
Згадка про невдалу зустріч на мить повисла між ними, як зіпсоване повітря, а тоді Вест прокашлявся.
— Дев'ять років.
— Дев'ять років. Нічого собі. Я пам'ятаю, як ми, давні друзі, стояли разом на гребені гори і дивилися вниз убік річки. Убік моста і всі тих гурків, що знаходились за ним. Здається, що минула ціла вічність, правда? Дев'ять років. Я пам'ятаю, як ти благав мене не спускатися туди, але я й не думав тебе слухати. Яким я був дурнем, га? Гадав, що я — наша єдина надія. Гадав, що я невразливий.
— Ти врятував усіх нас того дня, врятував ціле військо.
— Справді? Як чудово! Гадаю, якби я загинув на тому мості, все навкруги було би заставлене моїми статуями. Шкода, що я все-таки не вмер. Усім від цього було би тільки краще.
Вест поморщився і засовався на стільці. Йому ставало дедалі незатишніше.
— Я шукав тебе після того... — промимрив він.
«Ти мене шукав? Як це, йоб твою мать, шляхетної Справжній друг. Дуже це допомогло, коли мене тягнули в агонії з порубаною на фарш ногою. І це був лише початок».
— Ти ж не за минуле прийшов балакати, Весте.
— Ні... ні, я прийшов поговорити про мою сестру.
Глокта розгубився. Він однозначно не очікував на таку відповідь.
— Арді?
— Так, про неї. Я скоро відбуваю в Енґлію і... Я сподівався, що ти, можливо, міг би наглянути за нею, поки мене не буде.
Вест нервово глянув на нього.
— Ти завжди користувався популярністю в жінок... Занде.
Глокта скривився, почувши своє ім'я. Всі тепер називали його на прізвище.
«Всі, крім моєї матері».
— Завжди знав, що треба казати. Пам'ятаєш тих трьох сестер? Як же їх звали? Вони очей з тебе не зводили.
Вест усміхнувся, проте Глокта його не підтримав.
Він пам'ятав, але ці спогади були далекими, безбарвними, тьмяними.
«Це спогади іншої людини. Покійника. Моє життя почалося в Гуркулі, у в'язницях імператора. Спогади від того часу значно яскравіші. Пам'ятаю, як після повернення з війни лежав на ліжку в темряві, неначе труп, і чекав друзів, які так ніколи і не явились».
Він поглянув на Веста, знаючи, що його погляд надзвичайно холодний.
«Невже ти думаєш, що підкупиш мене своїм чесним лицем і розмовами про старі часи? Як давно загублений вірний пес, який все-таки повернувся додому? Мене не обдурити. Ти смердиш, Весте. Смердиш зрадою. Це я добре пам'ятаю».
Ґлокта поволі відкинувся на спинку крісла.
— Занд дан Ґлокта, — промовив він, так наче згадував ім'я, яке колись було йому відоме. — Що сталося з ним, Весте, га? Ну, знаєш, з тим твоїм другом, тим хвацьким молодиком, вродливим, гордим, безстрашним? Який мав особливий підхід до жінок? Якого всі любили й поважали, пророкуючи великі звершення? Куди він подівся?
Вест спантеличено і розгублено глянув на нього і промовчав.
Ґлокта рвучко подався вперед, розклавши руки на столі, і вишкірився, щоб показати свій спотворений рот.
— Мертвий! Він помер на мості! А що залишилось? Блядська руїна з його ім'ям! Кульгава, скрадлива тінь! Покалічений привид, що тримається за життя так, як запах сечі тримається за жебрака. У цього мерзенного йобаного недогризка нема друзів, але він їх і не хоче! Забирайся звідси, Весте! Повертайся до Варуза, Лютара, і решти тих тупих виблядків! Тут у тебе нема знайомих!
Губи Ґлокти затремтіли і він сплюнув від огиди. Він не знав, що викликало у нього більшу відразу — Вест чи він сам.
Майор закліпав очима, мовчки переварюючи почуте, відтак хитко звівся на ноги.
— Вибач, — кинув він через плече.
— Скажи мені! — крикнув Ґлокта, спиняючи його біля дверей. — Всі інші тримались мене, поки я був корисним, поки я рухався вперед. Я це завжди знав. Мене не надто здивувало, що вони не бажали знатися зі мною, коли я повернувся. Але ти, Весте... Я завжди вважав тебе кращим другом, кращою людиною. Я завжди думав, що принаймні ти — ти єдиний — прийдеш мене відвідати.
Він стенув плечима.
— Схоже, я помилявся.
Глокта відвернувся і похмуро втупився у вогонь, очікуючи, коли двері зачиняться.
— Вона тобі не казала?
Глокта оглянувся.
—
