Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг - Террі Гудкайнд
Кара вперлася кулаки в стегна.
— Поняття не маю, про що ти.
— Навіщо ж сердитися? — Посмішка відьми стала хитрою. — Не я це придумала. Ти. Це твоя мрія. Я всього лише втілила її в життя.
— З чого ти взяла… — Кара не знаходила слів.
Пильний погляд блакитних очей, так схожих на очі Ніккі, ковзнув по Річарду. Вона знову почала з посмішкою вивчати його.
— Ця жінка — твій вірний друг і відданий захисник. А твій друг і захисник повідомила, що розпланувала за тебе все, Річард? — Вона доторкнулася до його носа. — Оце так плани! Вона продумала як влаштувати всю решту твого життя. Мабуть, тобі варто поцікавитися, яку долю вона тобі приготувала.
Несподівано в очах Кари промайнуло розуміння, і вона густо почервоніла.
Річард схопив Шоту за плечі й відсторонив, звільняючись з обіймів, одночасно роблячи зусилля, щоб відновити контроль над власними думками.
— Як ти вірно сказала, Кара — мій друг. Те, що вона бажає для мене, зовсім не може налякати. Але, бач, чого б не бажали для мене мої друзі і рідні, я сам вирішую, чого хотіти від життя, бо вона належить тільки мені. Оточуючі можуть пропонувати своїм друзям те, що, на їхню думку, принесе їм благо; вони мають право сподіватися, що близька людина послідує їх пораді. Однак, в кінцевому рахунку, кожен сам відповідає за своє життя, сам робить вибір і сам приймає відповідальність за результати цього вибору.
Її зуби блиснули в широкій посмішці.
— Чарівно наївне міркування. — Вона запустила пальці в його волосся, відкидаючи їх назад. — Я настійно раджу тобі розпитати її про те, що вона планує зробити з твоїм серцем.
Річард подивився на Кару. Вона виглядала вкрай розгніваною і одночасно готовою в паніці втекти геть, але стояла твердо, щосили намагаючись зберігати спокій. Річард не зрозумів, що хотіла сказати Шота, але визнав, що зараз не час і не місце з'ясовувати це. Він не бажав дозволяти Шоті відвести його в бік від наміченої мети.
Він також бачив, що Кара стискає ейдж з такою силою, що кісточки стиснутих пальців побіліли.
— Шота, з мене досить загадок. Бажання і наміри Кари — це моя турбота. Тебе вони не стосуються.
Образ Ніккі сумно посміхнувся. — Це ти так вважаєш, Річард. Тільки ти.
Туманна імла навколо відьми замерехтіла, і Ніккі зникла. Замість неї перед ними була Шота. Вона більше не була чужою копією, вона стала сама собою. Її густе хвилясте волосся перестало бути світлим і прийняли темно-рудий відтінок. Чорне плаття перетворилося у щось тонке і переливчасто-сіре. Виріз ліфа залишився таким же глибоким, легка тканина оборок розвівалася на вітрі. Господиня була настільки ж прекрасна, як її володіння.
Коли Шота обернулася до Кари, вигляд у неї був загрозливий. — Ти поранила Самуеля.
— Дуже шкода, — знизала плечима Кара. — Я не хотіла ранити його. Шота вигнула брову, її очі блищали, показуючи, що вона не вірить жодному слову.
— Я збиралася його вбити. — Додала Кара.
Гнів Шоти розтанув. Вона широко посміхнулася, потім весело розсміялася. Все ще посміхаючись, вона зиркнула на Річарда.
— Вона мені подобається. Ти можеш залишити її собі.
Річард згадав, як колись Кара сказала йому те ж саме про Келен.
— Шота, як я вже сказав, нам потрібно поговорити.
— Значить, ти прийшов, щоб запропонувати мені стати моїм коханим?
Неподалік за деревами Річард відмітив Самуеля. Його жовті очі палали ненавистю.
— Ти чудово знаєш, що не за цим.
— Ах. — На її обличчя повернулася посмішка. — Ти хочеш сказати, що прийшов тому, що тобі від мене щось потрібно. Вона поправила завернутий вітром поділ сукні. — Ти не правий, Річард.
Річард нагадав собі, що пора перестати невідривно дивитися в її нестаріючі очі. Однак, виявилося, дуже важко змусити себе дивитися в бік, немов Шота контролювала напрямок його погляду. Виникало відчуття, що він перебуває тут для того, щоб дивитися лише на неї.
Одного разу Келен сказала, що Шота зачаровує його. Келен говорила, що Шота не може інакше, що так чинять усі відьми, тому що це у них в крові і по-іншому вони не можуть.
Келен.
Спогад про неї сколихнув розслаблені думки.
— Келен пропала.
Брова Шоти злегка здригнулася.
— Хто?
Річард зітхнув. — Відбувається щось дивне. Келен, моя дружина…
— Жінка? Коли це ти встиг одружитися?
Її очі яскраво блиснули. Від гніву груди здіймалися над низьким вирізом сукні. Річард зрозумів, що її здивування не було награним. Вона справді не пам'ятала Келен.
Річард пальцями пригладив волосся, відкинувши його назад, зібрався з думками і заговорив знову.
— Шота, ви з Келен зустрічалися не раз. Ти добре її знаєш. Щось сталося, і це щось стерло у всіх згадку про Келен. Ніхто її не пам'ятає, схоже, і ти теж…
— Крім тебе? — Скептично запитала вона. — Її пам'ятаєш тільки ти?
— Це довга історія.
— Навіть довга історія може не бути правдою.
— Це правда. — Наполягав Річард. — Ти ж була на нашому весіллі.
Вона склала руки. — Я так не думаю.
— Коли я вперше прийшов сюди, ти захопила Келен і обвила її зміями…
— Зміями. — Шота посміхнулася. — Ти ж сказав, що ця жінка подобалася мені, значить, я була поблажлива до неї?
— Ні. Ти хотіла, щоб вона померла.
Посмішка стала ширше. Вона знову поклала руки йому на плечі. — Тобі не здається, Річард, що це дуже грубо.
Річард схопив її за талію і м'яко відсторонив від себе, усвідомлюючи, що якщо він цього не зробить, скоро вона позбавить його здатності думати.
— Саме
