На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Його військо групується навколо вождів кланів. Деякі з них самі по собі сильні отамани. Більшість бійців — трели, селяни, яких змусили служити. Вони озброєні списом або луком і швидко пересуваються розрізненими групами. В минулому вони були погано підготовлені і покидали свої ферми лише на короткий час, але війни на Півночі тривають уже стільки, що багато з них стали загартованими бійцями, які не знають пощади.

Він почав розкладати шматки рослини, показуючи, що це групи солдатів, а таріль — пагорб.

— Кожен вождь, окрім власної гвардії, тримає також карлів. Вони добре озброєні, вправні з сокирою, мечем і списом, і гарно вимуштрувані. Незначна кількість з-поміж них кінна, але Бетод триматиме їх осторонь, очікуючи на слушний момент для атаки або переслідування.

Лоґен повисмикував із квітки жовті пелюстки, і вони стали вершниками, захованими на флангах.

— І, нарешті, Відомі або Імениті воїни, чоловіки, котрі заслужили велику повагу у битвах. Вони можуть командувати загоном карлів у бою або виконувати роль розвідників чи нападників, інколи в самісінькому тилу ворога.

Він збагнув, що вся тарілка вкрита купою подрібнених шматочків рослини, і поспіхом змів їх на стіл.

— Це традиційний спосіб ведення війни на Півночі, але Бетод завжди цікавився новими ідеями. Він читав книжки, вивчав інші методи бою і часто говорив про покупку у південних купців арбалетів, важких обладунків та дужих бойових коней, і про створення армії, яка наводитиме жах на цілий світ.

Лоґен усвідомив, що говорить без упину бозна-скільки часу. Він вже давним-давно стільки не говорив підряд, проте Вест дивився на нього з пильною увагою.

— Ти говориш як людина, котра знає свою справу.

— Ну, ти просто натрапив на ту єдину тему, в якій я можу вважатися знавцем.

— Що б ти міг порадити людині, якій доведеться воювати з Бетодом?

Лоґен спохмурнів.

— Будь обережним. І пильнуй зусібіч.

Джезаль був не в захваті. Спочатку це, звісно, здавалося чудовою ідеєю, справжньою мрією: бенкет на його честь, який збере чимало наймогутніших людей Союзу. Це, безумовно, був лише початок його прекрасного нового життя переможця Турніру. Всі йому провіщали — ні, обіцяли! — видатні звершення, які, наче переспілі фрукти, ось-ось зірвуться і впадуть йому просто в руки. Слава і підвищення по службі також десь уже були неподалік. Мабуть, цього вечора його призначать майором, і він вирушить на війну в Енґлію командувати цілим батальйоном...

Проте, як не дивно, було схоже, що більшість гостей цікавили лише їхні власні справи. Вони балакали одне з одним про урядові проблеми, про діяльність торгових домів, про питання землекористування, титули чи політику. Фехтування і видатні здібності Джезаля взагалі не згадувались. Жодних підвищень не передбачалось. Він повинен був просто сидіти, всміхатись і час від часу приймати мляві привітання від незнайомців у пишних шатах, які навіть в очі йому не завжди дивились. Із цим завданням могла заввиграшки впоратись і воскова фігура. Ніде правди діти — лестощі простолюдинів на арені були значно приємнішими. Вони, принаймні, були щирими.

І все ж він ще ніколи не бував у приміщенні палацу — в цій фортеці, всередині фортеці Аґріонта, куди дозволялося входити лише небагатьом. І ось він сидів за чільним столом в обідній залі самого короля, хоча Джезаль не сумнівався, що Його Величність найчастіше обідає прямо у ліжку, і що його, найвірогідніше, годують з ложечки.

У дальньому кінці кімнати розташовувалася сцена. Джезаль якось чув, що Остус, король-дитя, під час трапез дивився тут виступи блазнів. Морлік Божевільний, своєю чергою, любив споглядати страти. Король Казамір, кажуть, щоранку за сніданком слухав образи від двійників своїх найгірших ворогів: таким побитом він підтримував у собі палку ненависть до них. Втім, зараз сцену закривала завіса. Джезаль повинен був шукати розваги деінде, і вибір у нього був украй бідним.

Над його вухом дзижчав маршал Варуз. З одного боку, він принаймні досі цікавився фехтуванням. З іншого, він тільки про це й торочив.

— Я ще такого не бачив. Ціле місто просто в захваті. Це найвизначніший бій з усіх, що тут траплялися! Присягаюся, ти навіть кращий за колишнього Занд дан Глокту, а я не сподівався, що колись побачу йому рівню! Мені й не снилося, що ти на таке здатен, Джезалю, я й гадки не мав!

— М-м, — протягнув Джезаль.

Осяйна пара, кронпринц Ладісла і його майбутня наречена, Терез із Таліна, сиділи на чолі столу поряд із дрімаючим королем. Вони не помічали того, що відбувалося навколо, але не тому, що вони були молодими закоханими. Вони палко гризлися на ледь стишених тонах, а їхні сусіди старанно вдавали, що не всотують кожне слово.

— ...загалом кажучи, я скоро відбуваю на війну до Енґлії, тож тобі не довго залишилося мене терпіти! — скиглив Ладісла. — Мене можуть вбити! Мабуть, це ощасливить Вашу Високість?

— Прошу, не вмирай заради мене, — відповіла Терез зі штирійським акцентом, що аж сочився злобою, — але коли так трапиться, то вже нехай. Гадаю, я якось переживу це горе...

Хтось поблизу відволік Джезаля гупанням по столу.

— А щоб ті простолюдини згоріли! Кляте селянство повстало у Старикланді! Ліниві собаки, вже не хочуть навіть пальцем ворухнути!

— Це все податки, — буркнув сусід чоловіка, — воєнні податки. Вони зовсім через них показилися. Ви чули про цього клятого типа на прізвисько Дубильник? Якийсь дурнуватий селюк, а відкрито закликає до перевороту, уявіть собі! Я чув, що один із побірників короля став жертвою нападу юрби десь за милю від стін Колона. Один зі побірників короля, чуєте! Напад юрби, га! За милю від міських стін...

— Ми, чорти би його вхопили, самі наслали це на себе!

Джезаль не бачив, хто це говорив, але впізнав чоловіка за вишитими золотом манжетами мантії. Маровія, верховний суддя.

— Поводьтеся з людиною, як із собакою, і рано чи пізно вона вас вкусить, це очевидний факт. Наше завдання, як правителів, як аристократів, поважати і захищати простих людей, а не гнобити і принижувати їх, хіба ні?

— Лорде Маровіє, я говорив не про приниження чи гноблення, а лише про те, що вони повинні платити належне своїм землевласникам і, звичайно ж, своїм посланим небом панам...

Маршал Варуз тим часом не змовкав ані на хвилину.

— Це було щось, га? Те, як ти поборов його, одним клинком проти двох, — старий солдат змахнув рукою у повітрі. — Все місто тільки про це й