На лезі клинка - Джо Аберкромбі

«Коли скінчиться його блеф? Коли він здійме руки вгору і зізнається, що все це гра? Коли ми дістанемося Університету? Коли перетнемо міст? Коли будемо стояти перед самісінькими дверима Будинку Творця, і ключ не підійде?»

Але десь в глибині таїлась думка: «А якщо це не скінчиться? А якщо двері відімкнуться? А якщо він справді той, за кого себе видає?»

Поки вони простували порожнім внутрішнім двором до Університету, Баяз балакав з Лютаром.

«Настільки ж невимушено, як дід зі своїм улюбленим онуком, і не менш нудно».

— …звичайно, зараз місто значно більше, ніж було за часів мого останнього візиту. Візьмемо той район, який ви називаєте Три Ферми, де зараз на повний хід вирує життя. Я пам’ятаю, коли на його місці було усього три ферми! О так! І вони були далеко за міськими мурами!

— Е-е… — протягнув Лютар.

— А щодо нового штабу Гільдії спайсерів, то я ще не бачив такого вихваляння…

Поки Ґлокта кульгав за ними двома, його мозок кипів, вишукуючи прихований зміст у морі базікання, прагнучи знайти порядок в хаосі. Питань було безлік.

«Навіщо обирати свідком мене? Чому не самого архілектора? Невже цей Баяз гадає, що мене легко обдурити? І чому він обрав Лютара? Бо той виграв Турнір? І як він узагалі виграв? Може, він задіяний в цьому обмані?»

Але якщо Лютар і був задіяний у якомусь зловісному плані, він не подавав знаку. Ґлокта не бачив жодних натяків на те, щоб за цією личиною самозакоханого молодого дурня могло ховатися щось більше.

«І ось ми підходимо до нашої останньої загадки».

Ґлокта глянув на дебелого північанина. Його пошрамоване обличчя не виражало ніяких лихих намірів — воно, власне, взагалі нічого не виражало.

«Який він насправді — дуже дурний чи дуже розумний? Ні се ні те чи небезпечний? Слуга чи господар?»

На це не було відповідей. Поки що.

— Так, від цього місця мало що залишилось, — сказав Баяз, коли вони спинилися перед дверима Університету, і звів брову, дивлячись на похмурі похилені статуї. Відтак різко постукав у потемнілі від часу двері, що аж скрипнули завіси. На подив Ґлокти, їм відчинили майже миттєво.

— На вас чекають, — прохрипів старезний воротар.

Вони обійшли його і поринули в морок.

— Я проведу вас до… — почав старий, з натугою закриваючи скрипучі двері.

— Не варто, — кинув Баяз через плече, вже віддаляючись запиленим коридором, — я знаю дорогу!

Ґлокта ледь поспівав, обливаючись потом, незважаючи на холодну погоду. Весь час його пекла нога. Через шалений темп у нього бракувало сил на те, щоб думати, звідки голомозий виродок може так добре знати будівлю.

«Але те, що він її знає, це точно».

Баяз курсував коридорами так, наче проводив тут кожен день свого життя, гидливо цокаючи язиком на стан будівлі і водночас не замовкаючи ні на мить.

— …Ви колись бачили стільки пилюки, капітане Лютар? Я не здивуюся, якщо це кляте місце не прибирали ще з часів мого останнього візиту! Не уявляю, як людина може думати в таких умовах! Не уявляю…

Цілі століття мертвих і справедливо забутих Адептів похмуро дивилися зі своїх портретів, наче їх дратував увесь цей шум.

Повз них проносилися коридори Університету. Тут не було нічогісінько, крім старих, засиджених мухами картин і запліснявілих книжок. Джезаля не цікавили книжки. Він прочитав кілька томів про фехтування і верхову їзду, про знамениті військові кампанії, одного разу відкрив величезну книгу з історії Союзу, яку знайшов у кабінеті батька, і знудився за три-чотири сторінки.

Баяз і далі розпинався.

— Тут ми боролися зі слугами Творця. Я це добре пам’ятаю. Вони благали Канедіас про порятунок, але він не спускався. Того дня у цих коридорах лилася кров, лунали крики, вився дим.

Джезаль не мав уявлення, чому цей старий дурень вирішив розповідати свої байки йому, і тим паче не знав, як на це реагувати.

— Це звучить… жорстоко.

Баяз кивнув.

— Так і було. Я не пишаюся цим. Та інколи навіть хороші люди повинні бути жорстокими.

— Угу, — раптом підтвердив північанин.

Джезаль не усвідомлював, що він взагалі слухає.

— Крім того, це була інша епоха. Епоха насильства. Лише в Старій Імперії люди виборсалися з дикунства. Хочеш вір, хочеш ні, а Міддерланд, серце Союзу, був свинарником. Пустищем войовничих, варварських племен. Мазунчики долі стали слугами Творця. Решта була розмальованими дикунами, які не знали ні письма, не відали про науку, і, по суті, нічим не відрізнялися від звірини.

Джезаль потайки глянув на Дев’ятипалого. Було зовсім неважко уявити варварську країну, коли поряд ступав цей кремезний нелюд, але здавалося абсурдним припускати, що його прекрасна батьківщина колись була пустищем, що він походить від дикунів. Цей голомозий старий був або хвалькуватим брехуном, або божевільним, але схоже, що деякі високоповажні люди сприймали його серйозно.

А Джезаль завжди вважав за краще слухатись високоповажних людей.

Лоґен услід за іншими вийшов на занедбаний внутрішній двір, з трьох сторін оточений ветхими спорудами Університету, а з четвертої — тильною стороною крутого муру Аґріонта. Все було поросле мохом, густим плющем і пересохлою ожиною. На благому стільці серед бур’янів сидів чоловік і дивився, як вони наближаються.

— Я чекав на вас, — мовив він, важко підводячись. — Кляті коліна! І де поділась моя молодість?

Це був непримітний чоловік зрілого віку, одягнений в поношену сорочку з плямами спереду.

Баяз похмуро глянув на нього.

— Ви головний вартівник?

— Я.

— А де решта вашої роти?

— Моя дружина зараз готує сніданок, але якщо не враховувати її, то, я, власне, і є вся рота. Будуть яйця, — задоволено сказав він, поплескуючи себе по животу.

— Що?

— Ну, на сніданок. Я люблю яйця.

— Радий за вас, — пробурмотів трохи розгублений Баяз. — За часів короля Казаміра вартівниками Будинку призначали п’ятдесят найхоробріших солдат Королівського полку. Це вважалося найвищою честю.

— То було давним-давно, — сказав єдиний Вартівник, обсмикуючи свою брудну сорочку. — Коли я був молодим, нас служило дев’ятеро, але одні знайшли собі інше покликання, інші померли, а заміни на їхнє місце не прислали. Не знаю, хто тут вартуватиме, коли мене не стане. Мало кому цікава ця робота.

— Ви мене здивували. — Баяз прокашлявся. — О, голово варти! Я, Баяз, Перший з-поміж магів, прошу дозволити мені піднятися сходами до п’ятої брами, перетнути міст і відкрити двері Будинку Творця.

Головний вартівник прищурив очі.

— Ви впевнені, що цього хочете?

Баяз почав втрачати терпець.

— Так, а що?

— Мені згадався останній чоловік, який намагався зробити те саме ще за моєї