Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

Рантово спалах блискавки розрізав навпіл похмуре небо й засліпив усіх, хто був на кораблі. Через потужний грім Роран навіть не чув, що кричать матроси з корми. Усе довкола тріщало й двигтіло, щогли прогиналися під вітром, а корабельні линви звивалися під ногами, наче гадюки. Разом із Бонденом геть знесилений Роран спромігся звільнити зламану грот-щоглу від такелажного мотуззя, і та шубовснула у воду, ледь не потягнувши за собою весь корабель.

«Тільки б не загинути в цій круговерті! — постійно повторював про себе Роран. — Тільки б не загинути! Я ж іще не зробив того, що мусив! Я не звільнив Катріну!»

Цілу ніч юнака гріла думка про те, що він невдовзі зустрінеться з коханою. Лютий шторм тривав ще два дні й несподівано вщух увечері третього. На ранок трохи розвиднілось, і на обрії знову з'явились ворожі кораблі. Неподалік було видно примарний силует бухти, вкритої хмарами.

Роран, Джоуд і Утхар зустрілись у капітанській каюті. На столі було кілька карт, горів ліхтар, а з-за борту долинав розмірений плескіт хвиль.

— Зараз ми ось тут, — тицьнув пальцем Утхар, показуючи на карті. — А нам треба ось сюди, бо до кінцевого пункту ми все одно не дотягнемо, нам не стане харчів. Але я не знаю, як пливти, втративши грот-щоглу.

— А чи не можна її замінити? — спитав Джоуд. — Хіба такі кораблі не мають якогось запасу?

— Мають, — зітхнув Утхар. — Але де ми візьмемо корабельного теслю?.. А братися за ремонт цим селюкам я не дозволю, бо вони все тут розтрощать.

— Якби не чаклуни на ворожих кораблях, то можна було б перебити їхні команди. Нас значно більше. Та, мабуть, не варто ризикувати.

— З таким вітром ми якось протягнемо до завтрашнього вечора, — замислено мовив Утхар. — Зрештою, можна висадитись десь неподалік, але на цих островах ми будем у пастці. Нас одразу ж переловлять, неначе курчат.

— Невже таки доведеться битись із переслідувачами? — спохмурнів Роран.

— А як щодо Боарового Ока? — раптом спитав Джоуд, підсуваючись ближче до карти.

— Ні, пане Джоуде, нізащо! — несподівано відсахнувся моряк. — Краще вже добровільно здатися Імперії! Ви знаєте, скільки кораблів там затонуло?

— Пригадую, я десь читав, — відкинувся на спинку стільця старий капітан, — що там можна пройти лише під час відпливу й припливу, чи не так?

— Ну, так, — знехотя підтвердив Утхар. — Але як же ви проскочите з тими клятими переслідувачами на хвості?

— Якщо все точно розрахувати, — наполягав Джоуд, — то їх розтрощить об скелі, а ми проскочимо.

— Якщо, якщо… — буркнув моряк. — Вам, аби швидше запхати нас дияволові в пельку.

— Зрозумійте, Утхаре, те, що я пропоную, справді небезпечно. Але втеча з Тейрма теж не була звичайною прогулянкою. Чи ви почали сумніватися у своїх силах?

— У своїх силах? — схрестив руки на грудях Утхар. — А ви, пане, хоч раз там бували?

— Ні, не бував. І що з того?

— Ото ж бо й воно! — буркнув моряк у відповідь. — Справа не в тому, що я сумніваюся, а в невтішній правді! Ми всі там загинемо, море знищить нас, як комах!

— Та що ж це за місце таке? — спитав Роран.

— Океанська пащека, — відрізав Утхар. — Ненаситна пелька, зрозуміло?

— Там перетинаються течії й утворюють водокрут, — пояснив Джоуд. — Під час припливу все крутиться в один бік, а під час відпливу — в інший.

— Ну то й що? — здивувався юнак. — Що ж тут страшного?

— Що ж тут страшного? — гаркнув моряк. — А ти сам подумай!

— Хіба ти не зрозумів, Роране, — втрутився старий. — Цей водокрут п'ятнадцять миль завдовжки! Кораблі або затягує на дно океану, або ж розбиває об скелі.

— Отже, нас там ніхто не шукатиме? — перепитав той.

— Хіба що якісь божевільні! — скривився у відповідь Утхар.

— А чи є в нас шанс проскочити?

— На той світ? — поцікавився моряк. — Безперечно. Ти цього хочеш? Ти що, взагалі з глузду з'їхав?

— Так, я з'їхав з глузду! — раптом закричав Роран, вдаривши молотом об стіл. — А ви хіба забули, що нам нічого втрачати? І досить мати мене за дурня! Селяни зважились піти з Карвахола. Джоуд полишив домівку й викрав корабель. А на що зважишся ти, Утхаре? Загинути, як пацюк, у цьому смердючому океані, чи проскочити цю диявольську пельку, щоб майбутні покоління моряків пишалися тобою?

— Я не знаю, Міцний Молоте, — тихо мовив Утхар. — Якщо чекати, доки негода остаточно вщухне, то переслідувачі теж проскочать. А якщо вирушати прямо зараз…

— То швидше вирішуйте! — гукнув Роран. — Окрім тебе, капітане, з цим кораблем ніхто не впорається!

— Ну що ж, — поміркувавши над картою, зважився моряк, — можна спробувати. Принаймні я зроблю все, що від мене залежить.

— Діло кажеш! — посміхнувся юнак, відкладаючи свій молот.

КРІЗЬ БОАРОВЕ ОКО

Цілий день ворожі кораблі продовжували переслідувати «Крило дракона». Роран стривожено спостерігав за їхнім наближенням, побоюючись, що ті нападуть ще до того, як вони сягнуть Боарового Ока. Утім, Утхару щоразу вдавалося випередити переслідувачів.

Селяни на палубі лагодили зруйнований негодою й ворожими стрілами такелаж, готуючись до нового випробування. Вони закінчили роботу під вечір і загасили всі вогні, аби збити переслідувачів з пантелику. Маневр пройшов успішно, оскільки вранці виявилось, що ті знову відстали, проте вдень їхні кораблі все ж таки з'явилися на горизонті.

Роран виліз із біноклем на щоглу, аби роззирнутися довкола. Згори люди здавалися метушливими мурашками, а кораблі переслідувачів — чорними цятками. Придивившись уважніше, юнак зрозумів, що їхній маневр розгадано й вороги збільшили швидкість. Незабаром він помітив диявольське Боарове Око — бурхливу круговерть на морській поверхні. «Невже ми спізнились, і приплив закінчився?» — злякався він, помітивши, як вирує течія в тій круговерті.

Зиркнувши вниз, Роран побачив, що сигнальна линва, яка мала пливти біля «Крила дракона», вже давно висить за кормою. Отже, вони проґавили приплив, і їх рятувало тільки те, що корабель рухався в напрямку Ока, а не в протилежному, бо тоді б у них не було жодних шансів.

Згори було добре чути, як Утхар починає скликати гребців, аби ті брались за весла. Залунав барабанний бій, Бонден затягнув пісню, і невдовзі, лишаючи білі буруни на воді, «Крило дракона» почало набирати швидкість і значно випередило переслідувачів, які ще не потрапили в зону Ока.

Із завмиранням серця Роран спостерігав за драматичними перегонами. Чи встигнуть вони, поставивши вітрила й використавши гребців, проскочити це диявольське місце? Чи не дістануть їх ворожі кораблі, які зробили те саме? Відповісти було важко, оскільки ситуація змінювалась із кожною хвилиною.

Несподівано до нього на щоглу виліз Бальдор, намагаючись не дивитися вниз.

— Я подумав, чи ти,