Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

новочасних міжнародних взаємин — і їхнім центром стають території принципово нейтральні, королівство Ковір і Ґенгфорська Ліга. Саме тут, з одного боку, виникають договори, не зав’язані на конкретних осіб, причетних до укладання цих договорів (найбільш відомим є «Mare Liberum Apertum», складений більше ста років тому й досі нерушимий). Проте саме тут сформовано систему позадипломатичних методів впливу, яка більше нагадує сучасність, ніж Середньовіччя («Задумався, яка з них була чародійским камуфляжем для іншої прославленої мапи Естерада — тієї, яка відображала військову та торговельну розвідку Ковіру, усю мережу перекуплених інформаторів і шантажованих людей, конфідентів, оперативних контактів, диверсантів, найманих убивць, «сплячих» агентів і чинних резидентів» — ВЛ).

Тут — і в Нільфгарді.

Стратегія. «Війна — це шлях обману» — це висловлювання Сунь Цзи як ніколи актуальне під час розмови про планування, про велику стратегію під час воєн. Але ж не забуваймо й іншу цитату з його трактату: «Найкраща війна — розбити задуми супротивника; на другому місці — розбити його союзи; на третьому місці — розбити його війська; найгірше — облягати фортеці».

По суті, на сторінках циклу про Ґеральта ми бачимо усі ці втілення війни.

Але спершу треба сказати кілька слів про загальне — про стратегічні можливості.

Будь-які війни починаються через економіку — й у економіці продовжуються. Перед початками великих воєн Півдня і Півночі навіть у соціальних низах відчуття близької війни породжувалося розумінням перш за все економічних проблем («Темерію заливають дешеві товари з нільфгардських мануфактур. … Якби нільфгардські товари надмірно текли через кордон, економіка Реданії могла б упасти. Реданія майже не має мануфактур, а ремісники конкуренції б не витримали» — КЕ). Перед останнім, вирішальним етапом війни саме економічний фактор стає для Півночі принципово важливим — настільки, що, домовляючись про економічну допомогу, у розрахунок не беруться будь-які можливі приниження. Бо економіка, як відомо, — це кров війни.

(Саме тому будь-який тактичний виграш призводить до знищення економічного потенціалу супротивника: «Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл!» — ЧП.)

Другий фактор, який є коли не визначальним, то важливим для планування і ведення війни, — потенціал держав-учасниць. Можливості як військових сил, так і загального потенціалу. І якщо оцінка військових сил може мати чіткий чисельний еквівалент («Уся Реданія, — сказав Естерад Тиссен, дивлячись на свою карту, — може зараз виставити тридцять п’ять тисяч лінійного жолдацтва, в тому числі чотири тисячі важкої кавалерії. Якщо, звісно, округляти» — ВЛ), то із загальними можливостями все трохи складніше.

Бо навіть найскладніші плани та наміри у військовій справі завжди розбиваються об фактори, визначити які наперед виявляється неможливим.

На сторінках циклу ми бачимо щонайменше два стратегічні плани, які розробляються Королівствами Півночі (на початку війни) і Нільфгардом — на останньому етапі Північних воєн. Обидва плани вирізняються глибиною і складністю. Обидва здаються непохитними й приреченими на перемогу.

Й обидва стають першим кроком до тотальної катастрофи.

Оскільки з наслідками планів Нільфгарду («Напрямок головного удару, вочевидь, Темерія. Рубіж річки Понтар, лінія Новіград—Визіма—Елландер. Ударить група армій «Центр», під керівництвом Менно Коегорна. Фланг забезпечує група армій «Схід», що вдарить з Едірну на долину Понтар та Кедвен… На заході, — продовжила блондинка, — вдарить спеціальна оперативна група «Верден», із завданням захопити Цідаріс і щільно закрити блокаду Новіграда, Горс Велену й Визіми. Генеральний штаб розраховує на необхідність облоги тих трьох фортець» — ВЛ) читачі ознайомляться тільки у наступній книжці, нагадаємо про наміри й наслідки стратегічних планувань королів Півночі на першому етапі війни.

Плани були грандіозними («Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя. … Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґу! … Забрати у нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад, за Марнадаль» — КЕ). У результаті: Едірн та королівства Лирія та Рівія перестали існувати як політичні суб’єкти, Верден став союзником Нільфгарду, передавши під контроль Чорних трійцю неприступних фортець Настрог, Розрог і Бадрог, імперії дістався оперативний плацдарм на до того часу неприступному правому березі Яруги, і навіть ельфи отримали своє іграшкове королівство у Дол Блатанна.

Нарешті, останнім важливим моментом для планування виграшної стратегії стає загальний стан військової справи — поки що на рівні вищих штабів, загальних можливостей армії.

Нижче ми поговоримо про це трохи детальніше, поки що вкажемо тільки на тотальний виграш саме Нільфгардської імперії на цьому рівні («Зроблять це молоді й здібні офіцери, які довго чекали такої нагоди, і яких Емгир учить вже віддавна. … Молоді здібні командири, про яких вже чути. Ті, які придушували повстання у Метінні й Назаїрі, які за короткий час розбили повстанців у Еббінзі. Командири, які оцінили роль флангових маневрів, далеких кавалерійських рейдів, блискавичних маршів піхоти, десантів з моря. Тих, хто застосовує практику нищівних ударів у вибраних напрямках, хто використовує при облогах фортець новочасну техніку замість непевної магії» — КЕ). Єдине командування, рекрутування офіцерів через спеціалізовані навчальні заклади — військові академії, — чіткі плани для окремих не просто армій, окремих навіть підрозділів («Наказ для Груп звучав так: вийти на рубіж Відворт—Каркано— Армерія, захопити переправи на Іні, нищити зустрічного супротивника, але оминати більші пункти спротиву. Учиняючи пожежі, особливо нічні, освітлити шлях дивізіонам ІV Армії, підняти паніку серед цивільних людей і привести до закупорювання біженцями усіх комунікаційних артерій у тилах ворога. … Вищезгадане завдання бригада виконала» — ХВ), мотивованість елітних підрозділів (тієї самої важкої піхоти з Вуковаро, про яку на сторінках циклу згадують раз у раз, або ж каральних загонів з Геммерії), — усе це разом досить чітко характеризує можливості ведення війни Півднем.

Північ на рівні стратегії здається куди менш представницькою. Авжеж, тут є спеціалізовані твори — ба, навіть і свого роду підручники («Читав я «Історію воєн», написану фельдмаршалом Пелліграмом, «Стратегію» герцога де Руйтера, «Переваги реданських елеарів» Бронібора» — КЕ); тут є чимала кількість професійних військових; королі тут не гребують персональною доблестю на полі бою — і Левиця з Цінтри тут цілком пересічний з цього погляду персонаж («Хочебуж, — сказала Каланте, дивлячись на Ґеральта, — то моя перша битва. Хоча і остерігаюся викликати обурення й зневагу в гордого відьмака, зізнаюся тобі, що того разу билися ми за гроші» — ПЦ); перший — програний — етап війни й особливості партизансько-диверсійної тактики ельфів приводять до створення