Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

шанує воїнів та слухняних дітей, а в нашій сім'ї є і ті, і інші. А якщо все ж таки будеш боятися, то я ляжу спати із тобою. Гаразд?

— Добре, братику, як скажеш.

Трог підійшов до брата, усміхнувся йому й погладив по голові.

— Я не дам тебе в образу, брате. Обіцяю, — промовив Трог, дивлячись на перелякані очі молодшого брата.

Ніч Мелетвера розпочалася із потужного буревія, який кружляв між хатами, раз за разом налітаючи на дерев'яні стіни. Весь майдан замело снігом, а вогні, які були розпалені у чашах довкола поселення, нервово танцювали під сильним вітром.

Усі мешканці позачиняли вікна із середини, загасили у себе все світло, залишивши лише по свічці. Вважалося, що якщо Мелетвер навідає якесь поселення, то свічка, що самотньо горить у хаті, відвадить його. Дітей, яким не виповнилося семи років, закутували в декілька покривал і освячували холодною водою, оскільки вони ще не вважалися підданими богів, а їхні душі були занадто слабкі, аби противитись впливу Мелетвера. Худобу перевели до зачинених сараїв або копанок, адже верховний бог міг забрати із собою не лише людей.

На середині майдану, де стояла статуя воїна зі списом в руці, розпалили величезне вогнище, аби освітити всю місцину й цим відвадити Мелетвера, який не дуже любив світло. Люди вірили в це, готувалися до Ночі Привидів, як ще називали цю подію. Перед самими сутінками, помічники головного друїда освятили кожну оселю, повісили на вході обереги, аби ті зберегли людей від зла.

Ярл Харольд повинен був всю ніч просидіти в довгому будинку ярлів, при цьому погасити все світло та відчинити вікна навстіж. Із давніх-давен таким чином перевірялася мужність і витримка правителя. Якщо Мелетвер оминав довгий дім ярла, тоді цей муж вважався гідним керувати людьми, але ж якщо бог забирав душу чоловіка до свого Вічного Покою — обирався новий ярл.

Коли останні приготування було завершено, а ярл після довгої промови усамітнився у своїх покоях, вартовим наказали зачинити ворота й підперти їх балками, аби злі духи не увійшли до поселення. Цієї ночі померлі виходили із Вічних Покоїв у пошуку нових душ, а тому Мелетвер був не єдиною загрозою для людей.

Івар, якого вмостили на лежанці біля каміну, недовірливо подивлявся на матір Хільгу, яка схвильовано металася по кімнаті, шукаючи покривала.

— Ось, накрий його, — сказала ніжно вона до Герди, яка стояла поруч. — Вечері сьогодні не буде. Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, мамо, — відповіла Герда, вкривши брата покривалом. — Коли ми будемо лягати спати?

— Не скоро, — коротко сказала Хільга, і у світлі стало виднітися її обличчя. Старшій доньці здалося, що бліда матір була чимось налякана.

— Трогу, ти зачинив двері?

— Так, мамо, — син сидів у кутку, вистругаючи ножем наконечник стріли. Був він вправним лучником і справжнім сином свого батька, який із самого раннього дитинства привчався до військової справи. — Коли прийде батько?

— Цієї ночі він у варті, ти ж знаєш.

— Знаю, але не перестаю перейматися через нього.

Хільга, зітхнувши, підійшла до сина, присіла поруч, обійняла його за плече.

— Твій батько сильний воїн, а лише такі повинні боронити нас від духів цієї ночі. Ти ж знаєш.

— Знаю, мамо, — сказав пригнічено Трог, дивлячись на меншого брата та старшу сестру. — Мені чомусь не по собі.

— Ага, а хтось мені казав, що не вірить у це…

— Замовкни, Гердо! — огризнувся він, на що отримав грізний погляд матері, який було видно навіть у слабкому світлі від свічки.

— Візьми себе в руки, юначе.

— Пробач, мамо.

Хільга поцілувала сина в чоло, підвелася, підійшла до меншого, який водив очима від сестри до матері.

— Ну як, сину, тепло?

— Так, матусю, — відповів тихенько Івар, якому було важко дихати через покривала, що лежали на ньому. — А де тато?

— Тато? — Хільга на мить запнулася, чомусь розгубившись. — Він захищає нас цієї ночі.

— А від кого?

— Від злих духів, які можуть бродити околицями. Не хвилюйся за батька, Іваре, краще спи.

— А колискова?

Хільга подивилась на Герду, але та, зморена, вляглася на своєму ліжку й матір зрозуміла, що сьогодні заспіває вона. Усі любили, коли Хільга співала, оскілька вона мала солов'їний голос і чудовий слух. Вже за мить, коли звук буревію затих, жінка почала співати тихим, мелодійним холосом:

Ой сину, ой милий синочку Загорілись вогнища в садочку Розрослися полем дикі квіти І любов свою нема куди подіти Ой синку, ой синочку У тім вишневому садочку Вже пов'яли дикі квіти А любов і досі нема куди подіти