Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Спотикаючись, я знову кидаюся в полум’я, наштовхуюся на Еммеліну, хапаю її й тягну за собою.

Але вона не хоче йти зі мною, вона знову вперто повертається до бібліотеки.

Чому?

Тому, що прив’язана до своєї сестри.

Міцними узами двійнят.

Засліплена, з обпаленими легенями, я йду слідком за нею.

Я розірву ці узи!

Заплющивши очі від жару, кидаюся я у бібліотеку, виставляю руки й починаю мацати довкола себе. Ось, нарешті, я намацала Еммеліну посеред вогню та диму і міцно в неї вчепилася. Я не відпущу її! Я не дам їй померти. Я неодмінно врятую її! Вона опирається, але я несамовито тягну її до дверей і витягую-таки з кімнати.

А двері — дубові. Масивні. Швидко не займуться. Поштовхом я зачиняю їх за собою і замикаю на засув.

А Еммеліна знову тікає від мене і збирається їх відчинити. Щось нестримно тягне її назад, щось сильніше за страх перед вогнем.

У шпарині стирчить ключ, яким не користувалися відтоді, як поїхала Естер; я повертаю його, та він розжарений, він пропікає мою долоню; я відчуваю запах горілої плоті. Еммеліна простягає руку, щоб схопити ключ і знову відімкнути двері. Розпечений метал обпікає її, і я ривком відтягую Еммеліну від дверей, поки вона не встигла оговтатися від шоку.

Раптом страшний, несамовитий крик увірвався в мою свідомість. Якийсь жахливий, нелюдський зойк. Може, це голос самого вогню? Я навіть не знала, звідки він долинає — з того боку дверей чи з цього? Починаючи з низького гортанного звуку, він набирає сили, перетворюється на нестерпний страхітливий вереск; а коли мені починає здаватися, що цей крик ось-ось скінчиться разом із подихом, із яким він вирвався назовні, він… триває — на неймовірно низькій ноті, неймовірно довго… Цей крик, долаючи перепони, наче заполонив увесь світ, поглинув його й кінець-кінцем розчинився в ньому.

А потім залишилося тільки ревіння вогню.

І ось ми надворі. А там — дощ. Мокра трава. Ми падаємо на землю й качаємося по мокрій траві, гасячи тліючий одяг та волосся, відчуваючи обпеченими тілами вогку прохолоду. Лежимо, відсапуючись, притиснувшись спинами до мокрої землі. Я розтуляю рота і ловлю губами дощ. Він падає мені на обличчя, охолоджує очі, й до мене знову повертається зір. Ніколи не доводилося мені бачити такого неба, як тієї ночі: темно-синє, майже чорне, по ньому швидко пливуть темно-сірі хмари; срібні пасма дощу виблискують кинджалами в жовтогарячих спалахах вогню, що долітають з будинку, а сам будинок схожий на вогненний фонтан. Бах! Блискавка крає небо навпіл! Потім знову, знову, знову!

Малюк! Я мушу сказати Еммеліні про малюка. Вона буде дуже рада, що я врятувала його. І все буде добре.

Я обертаюся до Еммеліни — і слова застряють у мене в горлі.

Її обличчя!

Її бідолашне, колись прекрасне обличчя перетворилося на суцільний червоно-чорний опік, закіптюжене криваве місиво!

Куди подівся чарівний погляд її смарагдових очей? Тепер вони спустошені, невидющі, сповнені болю.

Я дивлюся — і не можу впізнати своєї любої Еммеліни.

— Еммеліно! — шепочу я. — Еммеліно, ти мене чуєш?

Вона мовчить.

Серце моє зупинилося від жаху. Що ж я наробила? Невже я?.. Невже я витягла з вогню не ту, що хотіла?

Так страшно дізнаватися, хто вона є насправді!

Але не дізнаватися теж страшно.

— Аделіно! — мій голос дзвенить, немов розбите скло.

Але вона — оця особа, оця котрась, оця-та-чи-друга, оця-невідомо-хто-така — вона мовчить!

Нарешті з’являються люди. Вони біжать алеєю, і їхні тривожні крики рвуть на шматки темряву ночі.

Я насилу підводжуся і, пригнувшись, тікаю геть. Ховаюся.

Люди знаходять дівчину, що лежить на траві, і я, пересвідчившись у цьому, залишаю їх наодинці з їхньою знахідкою.

Прибігши до церкви, я перекидаю торбу через плече і мерщій вирушаю в путь, притискаючи до себе дитинча.

А в лісі — тихо. Дощ, затримуваний парасолькою листя, тихо падає на кущі й траву. Дитинча пхикає, а потім засинає. Ноги самі несуть мене до будиночку на іншому боці лісу. Я добре знаю цей будинок, бо не раз приходила до нього в ті роки, коли мені доводилося бути енджелфілдським привидом. Там живе самотня жінка. Підглядаючи у вікно, як вона щось в’язала чи пекла, я дійшла висновку, що ця жінка — людина добросерда, і коли мені доводилося читати у книжках про добрих казкових бабусь, то я завжди уявляла собі її лице.

Я несу дитинча до неї. Заглядаю у вікно, як часто робила це раніше, і бачу, що вона сидить біля каміна і в’яже. Задумливо і тихо. Розпускає уже зв’язане. Сидить собі і смикає за нитки, а спиці лежать на столі поруч. На ґанку під навісом сухо, отже, тут можна покласти малюка. Що я і роблю, а потім ховаюся неподалік за деревом і чекаю.

Ось вона відчиняє двері. Піднімає дитинча. З виразу її обличчя я бачу, що з нею йому буде безпечно, бо вона таки добра людина. Ось вона підводить очі й озирається довкола. Навіть якийсь час дивиться у моєму напрямку. Наче й справді щось побачила. Невже я зашуміла листям і виказала свою присутність? Може, взяти і вийти зі схованки? — раптом спало мені на думку. А може, ми потоваришуємо? Я завагалася, та ще й вітер змінив напрямок. І я відчула запах пожарища в ту ж саму мить, що й жінка. Ось вона відвертається, поглядає на небо і злякано зойкає, забачивши дим, що здіймається над маєтком Енджелфілд. На її обличчі відбивається страшний здогад. Вона піднімає дитинча ближче до носа й принюхується до нього. Від малюка йде запах пожежі, якого він набрався від мене. Ще один погляд на стовп диму — і жінка твердим кроком заходить до будинку і замикає двері.

Я залишаюся сама.

Без імені.

Без домівки.

Я — ніхто.

Мені нікуди податися.

Я не маю рідні.

Я вдивляюся в свою обпечену долоню, але не відчуваю болю.

Хто я така?

І взагалі — я ще жива чи ні?

Мені можна піти куди завгодно, але я йду назад, до Енджелфілду, бо це єдине місце, яке я знаю.

Вийшовши з-за дерев, я наближаюся до місця подій. І бачу там пожежну машину.

Ось селяни. Вони прибігли гасити полум’я зі своїми цеберками, а тепер стоять трохи поодаль, із вимазаними кіптявою обличчями, і дивляться, як боротьбу з вогнем продовжують професіонали. Жінки, наче загіпнотизовані, дивляться, як клуби