Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Я прийду, коли зможу, — відповів Араґорн.
— Їдьмо негайно! — наполягав Еомер. — Спадкоємець Елендила додасть справжньої сили Еорловим Синам у цю лиху пору. Адже навіть зараз у Західному Лузі тривають бої, і я боюся, що для нас вони закінчаться погано... Власне, поїхавши цього разу на північ, я не запитав дозволу в короля, бо за моєї відсутності в його домі залишилося мало охорони. Та розвідники попередили мене, що зі Східної Стіни чотири ночі тому спустилося військо орків, і дехто з них, як мені доповіли, мав на собі білі символи Сарумана. Тож, підозрюючи те, чого я найбільше боявся, — спілки між Ортанком і Темною Вежею, я повів за собою свій еоред, свою дружину, і ми перехопили орків пізно ввечері два дні тому поблизу кордонів Ентівського Лісу. Там ми оточили їх і вчора на світанні дали їм бій. Я втратив п'ятнадцятьох своїх людей і дванадцятьох коней, на жаль! Орків було більше, ніж ми думали. До них приєднались інші, котрі надійшли зі сходу, перебравшись через Велику Ріку: їхній слід виразно видно трохи північніше від цього місця. А ще одні надійшли з лісу. Великі орки, котрі також мали на собі Білу Руку Ісенґарда, — це поріддя дужче та лютіше за решту... А втім, ми покінчили з ними. Проте затрималися надто довго. Нас потребують на півдні та на заході. Невже ти не поїдеш? Запасні коні в нас є, як ти бачиш. Для Меча там теж знайдеться робота. Так, а ще ми знайдемо застосування для сокири Ґімлі та для лука Леґоласа, якщо вони пробачать мої поспішні слова стосовно Лісової Володарки. Я сказав лише те, що кажуть усі люди на моїй батьківщині, хоча з радістю навчуся нового.
— Я вдячний тобі за приязні слова, — мовив Араґорн, — і серце моє прагне поїхати з тобою, та я не можу покинути своїх друзів, доки ще жевріє надія.
— Надії немає, — відказав Еомер. — Ти не знайдеш своїх друзів на північних кордонах.
— Але мої друзі ще не перетнули тієї межі. Неподалік од Східної Стіни ми знайшли надійний доказ того, що принаймні один із них був там іще живий. Однак між стіною та схилами нам не траплялось уже жодного знаку чи сліду, що відбігав би вбік, туди чи сюди, або ж я геть позбувся своїх умінь.
— Що ж тоді, на твою думку, трапилося?
— Не знаю. Їх могли вбити і спалити разом із орками: проте цього, кажете ви, не сталося, і я вам вірю. Тож доводиться хіба припустити, що їх віднесли до лісу перед боєм — мабуть, як тільки ви оточили ваших ворогів. Ти можеш заприсягтися, що ніхто не уникнув ваших тенет у такий спосіб?
— Я міг би заприсягтися, що жоден орк не втік, щойно ми запопали їх, — сказав Еомер. — Ми досягли межі лісу раніше за них, і якщо потім хоч якась жива істота прорвалася крізь наше кільце, то вона не була орком і мусила би мати якусь ельфійську силу.
— Наші друзі були вдягнуті точнісінько так, як ми, — пояснив Араґорн, — а ви проминули нас за ясного денного світла.
— Я й забув, — відказав Еомер. — Коли трапляється стільки дивовиж, складно бути в чомусь упевненим. Цілий світ стає чудернацьким. Ельф і ґном пліч-о-пліч мандрують нашими звичайними луками; мандрівники розмовляють із Лісовою Володаркою і залишаються живі; на війну повертається Меч, що зламаний був довгі віки — ще перед тим, як наші прабатьки приїхали до Марки! Як же людині вирішити, що вона має робити в такі часи?
— Так, як вона це вирішувала завжди, — відповів Араґорн. — Добро та зло не змінилися від минулого року: вони однакові й для ельфів, і для ґномів, і для людей. І людині слід відрізняти їх одне від одного чи то в Золотому Лісі, чи то у власному домі.
— І справді, — погодився Еомер. — Я не сумніваюся ні в тобі, ні в учинках, на які наважиться моє серце. Та я не вільний робити все так, як хочу. Наші закони забороняють чужинцям безперешкодно блукати нашою землею, доки сам король не дасть їм на це дозвіл, а в ці дні суцільних небезпек законів слід дотримуватися суворіше, ніж будь-коли. Я попросив тебе добровільно поїхати зі мною, але ти не погодився. Нещасний я, бо мені доводиться починати битву сотні супроти трьох.
— Не думаю, що ваш закон належить застосовувати в цьому випадку, — відповів Араґорн. — Утім, я не чужинець, бо бував у цій землі раніше, до того ж не один раз, і їздив із воїнством рогіримів, хоч і під іншим іменем і в іншій подобі. Тебе я раніше не бачив, бо ти молодий, але з батьком твоїм, Еомундом, я розмовляв, і зі самим Теоденом, сином Тенґела, — теж. У минулі дні жоден вельможа цієї землі не примусив би мужа відмовитися від такої виправи, як моя. Мій обов'язок безсумнівний: іти далі. Ну-бо, сину Еомунда, слід нарешті зробити вибір. Допоможи нам або дозволь бодай іти своєю дорогою. Чи спробуй дотриматися свого закону. Якщо зробиш це, то на твою війну чи до твого короля вас повернеться небагато.
Еомер якусь хвилину мовчав, а тоді озвався:
— Нам обом варто поквапитися. Мій загін мусить уже їхати, а кожна година зменшує вашу надію. Ось мій вибір. Ви вільні йти, ба більше — я дам вам коней. Лише прошу: коли завершите свою виправу чи коли вона виявиться марною, повертайтеся з кіньми через Ентаву до Медусельду — розкішного дому в Едорасі, де нині сидить Теоден. Так ви доведете йому, що я не помилився з вибором. Отож я покладаюся сам і, можливо, покладаю своє життя на ваше слово. Не підведіть мене.
— Не підведемо, — відповів Араґорн.
Коли Еомер наказав віддати зайвих коней чужинцям, це викликало чималий подив серед його людей, а також було чимало понурих і підозріливих поглядів: утім лише Еотайн відважився висловитися відкрито.
— Володар із ґондорської раси, як він себе називає, можливо, гідний цього, — сказав він. — Але хто коли чув, аби коня Марки давали ґномові?
— Ніхто, — відказав Ґімлі. — Та не турбуйся: ніхто й ніколи про це і не почує. Я радше йтиму, ніж сидітиму на