Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

— Треба тобі у лотерею грати, Ріенсе, — сказав, дивлячись у вікно. — У житті не зустрічав я нікого, хто мав би такий фарт.

У вікно було видно збіговисько, а усередині збіговиська пару на конях. Кенна відразу знала, хто то. Знала, ким є худий гігант із блідими риб’ячими очима, що їхав на рослому гнідку.

І хто та попелястоволоса дівчина на чудовій вороній кобилі. Зі зв’язаними руками й ланцюгом на шиї. Із синцем на напухлій щоці.

* * *

Висогота повернувся до хати у поганому настрої, пригноблений, мовчазний, злий навіть. Призвела до того розмова із селянином, який приплив човном за шкірами. Може, востаннє до весни, сказав селянин. Погода день за днем псується, мжичка й вітер такі, що страх на воду випливати. Ранками на калюжах лід, того й дивися — почне сніжити, тоді човен ховай до сараю, витягай санчата. Але на Переплут навіть із санчатами не можна, тут проталина на проталині буде…

Хлоп мав рацію. Під вечір захмарилося, із темно-синього неба посипалися білі кришталики. Поривчастий східний вітер поклав сухий очерет, білими баранцями загуляв поверхнею заплави. Стало пронизливо, болісно холодно.

Післязавтра, подумав Висогота, свято Саовін. Згідно з ельфійським календарем, за три дні буде вже новий рік. Згідно з календарем людей, до нового року треба почекати ще два місяці.

Кельпі, ворона кобила Цірі, тупала й пирхала у сараї.

Коли він увійшов до хати, застав Цірі, як та рилася у скринях. Дозволив їй те, навіть заохочував. По-перше, було це цілком нове зайняття — після їзди на Кельпі й гортання книжок. По-друге, у скринях було чимало речей його дочок, а дівчині потрібен був тепліший одяг. Кілька змін одягу, бо у холоді й вологості минули б довгі дні, поки випране шмаття нарешті висохло.

Цірі вибирала, приміряла, відкидала, відкладала. Висогота сидів за столом. З’їв дві варені картоплі й куряче крильце. Мовчав.

— Добра робота. — Вона показала йому річ, яку він не бачив уже роки й навіть забув, що вона в нього є. — Також належали твоїй дочці? Любила вона їздити?

— Любила. Дочекатися не могла зими.

— Я можу взяти?

— Бери, що захочеш, — стенув він плечима. — Я з того не маю жодної користі. Якщо вони тобі згодяться і якщо чоботи пасують… Але ти що ж, пакуєшся, Цірі? Готуєшся до від’їзду?

Вона увіткнула погляд у купу одягу.

— Так, Висогото, — сказала після хвилинного мовчання. — Так я вирішила. Бо бач… Немає часу, щоб його втрачати.

— Твої сни.

— Так, — призналася вона за мить. — Я бачила у снах дуже неладні речі. Я не впевнена, чи воно вже мало місце, чи тільки станеться. Не маю поняття, чи зумію я запобігти… Але я мушу їхати. Бачиш, свого часу я ображалася на близьких, що вони не прийшли мені на допомогу. Що залишили на ласку долі… А зараз я думаю, що то хіба вони потребують моєї допомоги. Я мушу їхати.

— Іде зима.

— Власне, тому я і мушу їхати. Якщо я залишуся, то застрягну тут до самої весни… Аж до весни буду гризти себе за бездіяльність і невпевненість, пригноблена кошмарами. Я мушу їхати, їхати зараз, спробувати знайти ту Вежу Ластівки. Той телепорт. Ти сам вирахував, що до озера — п’ятнадцять днів дороги. Я була б на місті у листопадову повню…

— Ти не можеш зараз покидати криївку, — сказав він із трудом. — Зараз ні. Вони схоплять тебе, Цірі… Твої переслідувачі… дуже близько. Ти не можеш зараз…

Вона кинула на підлогу блузку, стала, наче підкинута пружиною.

— Ти про щось довідався, — різко ствердила факт. — Від селянина, який взяв шкіри. Говори.

— Цірі…

— Прошу, говори!

Він сказав. Пізніше жалів про те.

* * *

— Диявол їх хіба наслав, пане пустельнику, — пробурмотів селянин, на мить перериваючи підрахунок шкір. — Хіба диявол. Від самого Зрівняння по лісах ганяли, якусь дівку шукали. Лякали, репетували, погрожували, але відразу далі їхали, не встигали занадто набриднути. Але зара’ іншу іншість вимислили: залишили по деяких селах і оселях якихось, як би те… білокапусти чи якось так. Утім ніякі вони не білі й не капусти — а тільки просто трійко-четверо лотрів мерзотних, одна гидота. Начебто будуть тако-ото усю зимку стояти, чатувати, поки дівка, яку вони гонять, вилізе звідкись із укриття і не зазирне до оселі. І тоді її оті капусти мають хапнути.

— У вас також є?

Хлоп спохмурнів і заскреготів зубами.

— У нас ні. Мали ми шшастя. Але у Дун Даре, за півдня від нас, сидять четверо. У корчмі на виселку квартирують. Лотри, добрий пане пустельнику, лотри втрачені, паскудники. До дівок чіпляються, а як хлопці проти них голос підняли, то забили тих, пане добрий, без жалю. На смерть…

— Людей убили?

— Двох. Солтиса й шше одного. І є воно на таких ото, пане добрий, гультяїв кара яка? Закон є? Не маєш ані закону, ані кари! Стельмах один, що до нас із Дун Даре із дружиною і дочкою подавсь, казав, шшо були начебто древле на світі відьмаці… Вони ото порядок із всіляким лотрством чинили. Визвати б ото до Дун Даре відьмаця, аби той тих лотрів повибив…

— Відьмаки вбивали потвор, не людей.

— То лотри, добрий пане пустельнику, ніякі вони там не люди, а тіки лотри, що з пекла вилізли. Відьмаця на них треба, як є — відьмаця… Ну, але мені в дорогу час, добрий пане пустельнику… Ух, холод іде! Скоро човни ховай, а сані витягай… А на лотрів з Дун Даре, пане добрий, відьмаця треба…

* * *

— О, правда, — повторила крізь стиснуті зуби Цірі. — О, свята правда. Треба відьмака… Або відьмачки. Четверо, так? У Дун Даре, так? А де воно є, оте їхнє Дун Даре? Уверх по річці? А крізь гай туди доїхати можна?

— Боги, Цірі, — налякався Висогота. — Ти ж не серйозно…

— Не призивай богів, якщо ти у них не віриш. А я знаю, що ти не віриш.

— Залишимо у спокої мій світогляд! Цірі, що за диявольські думки бродять у твоїй голові? Як ти взагалі можеш…

— Тепер ти облиш у спокою мій світогляд, Висогото. Я знаю, що повинна робити! Я відьмачка!

— Ти особа молода й неврівноважена! — вибухнув він. — Ти дитя із травматичним