На лезі клинка - Джо Аберкромбі

Шукачу здавалось, ніби тут, на Півночі, нараз усі збожеволіли. Він замислився над тим, що сказав Моква, перш ніж Доу його вбив. Війна з Союзом. То ці вояки йшли на війну? Якщо так, то Бетод, схоже, мав небагатий вибір.

— Що таке, Шукачу? — запитав Форлі, коли той повернувся до привалу. — Що там відбувається?

— Люди. Озброєні, але не надто добре. Десь сотня або більше. В основному молодняк і старі, прямують на південний захід, — сказав Шукач, тицьнувши на дорогу.

Тридуба кивнув.

— У напрямку Енґлії. Отже, Бетод не жартує — він справді воюватиме з Союзом. Йому постійно мало крові. Він відправляє кожного, хто здатен тримати спис.

По суті, в цьому не було нічого дивного. Бетод ніколи не вдавався до півзаходів. Він ставив на карту все або нічого, і його не хвилювало, хто загине на цьому шляху.

— Кожного, — повторив Тридуба про себе. — Якщо шанка зараз перетнуть гори…

Шукач оглянув присутніх. Похмурі, стривожені, брудні обличчя. Він розумів, що Тридуба має на увазі, вони всі розуміли. Якби шанка з’явилися зараз, коли на Півночі не залишилося нікого, хто міг би їм дати відсіч, історія, що трапилася на фермі, видалася би дитячою забавкою.

— Ми повинні когось попередити! — вигукнув Форлі. — Ми повинні попередити людей!

Тридуба похитав головою.

— Ти чув, що сказав Моква. Що Ял, що Хрипій і Кісьба — всі дали дуба. Лежать в землі, мертві і холодні. Бетод — тепер король, король північан.

Чорний Доу скривився і відхаркнув на землю.

— Можеш плювати скільки хочеш, Доу, та факти зостаються фактами. Попереджати більше нікого.

— Хіба самого Бетода, — пробурмотів Шукач, як би неприємно це для нього не звучало.

— Тоді ми повинні сказати йому! — Форлі обвів їх відчайдушним поглядом. — Може, він і безсердечний виродок, але принаймні людина! Він кращий за плоскоголових, згодні? Ми повинні хоч когось попередити!

— Ха! — гаркнув Доу. — Ха! Ти гадаєш, він нас послухає, Найслабший? Ти забув, що він нам сказав? Нам і Дев’ятипалому? Ніколи не повертатись! Ти забув, наскільки він був близький до того, щоб нас уколошкати? Ти забув, наскільки сильно він ненавидить кожного з нас?

— Він нас боїться, — вставив Мовчун.

— Ненавидить і боїться, — буркнув Тридуба, — і недарма. Бо ми сильні. Імениті воїни, відомі люди. За такими, як ми, ладні піти інші.

Тул кивнув своїм головищем.

— Еге, щось я дуже сумніваюся, що нас у Карлеоні зустріли би із розпростертими обіймами. Хіба якщо обійматимуть ножами у спину.

— Я не сильний! — крикнув Форлі. — Я Найслабший, всім про це відомо! Бетодові нема чого мене боятися або ненавидіти. Я і піду!

Шукач глянув на нього, приголомшений. Решта зробила те саме.

— Ти? — перепитав Доу.

— Еге! Нехай я і не воїн, але й не боягуз! Я піду і поговорю з ним. Хто знає, може, він мене послухає.

Шукач стояв стовпом і витріщався на нього. Вони так давно не вдавались до будь-яких перемовин, що він навіть не розглядав їх як варіант.

— Може й вислухати, — пробурмотів Тридуба.

— Тебе він може і вислухати, Найслабший, — сказав Тул. — А може і до дідька вбити!

Шукач похитав головою.

— Це ризиковано.

— Нехай, але хіба воно того не варте?

Вони стривожено перезирнулися. Форлі однозначно проявив відвагу, але Шукачеві такий план не надто подобався. Покладатися на Бетода було нерозсудливо. Дуже нерозсудливо.

Але, як і сказав Тридуба, нічого іншого їм не залишилося.

Слова і пил

Курстер пританцьовував за колом, махаючи юрбі і посилаючи дівчатам повітряні поцілунки, а його довге золотисте волосся при цьому підскакувало на плечах. Натовп свистів, ревів та лементував, поки гнучкий молодик робив свій театралізований обхід. Він був адуанцем, офіцером Королівського полку.

«Місцевий хлопчина, і неабияк популярний».

Бремер дан Ґорст спирався на огорожу і спостерігав за танцями свого суперника примруженими очима. Його клинки виглядали незвично важкими, масивними і бувалими у бувальцях. Можливо, навіть занадто важкими, але, власне кажучи, Ґорст і сам виглядав надто важким, неповоротким: цей кремезний, товстошиїй бик більше скидався на борця, ніж на фехтувальника. Здавалось, що йому у цьому Турнірі навряд чи щось світить. Так, схоже, думала більшість публіки.

«Але ж я знаю краще».

Поряд букмекер оголошував ставки, приймаючи гроші від людей, що гомоніли довкруж. Практично всі ставили на Курстера. Ґлокта перехилився через лаву.

— Які зараз ставки на Ґорста?

— На Ґорста? — запитав букмекер. — Один до одного.

— Ставлю двісті марок.

— Вибач, друже, стільки я не покрию.

— Тоді сто марок зі ставкою п’ять до чотирьох[12].

Букмекер на якусь мить замислився і втупився у небо, так наче вираховував остаточну суму.

— Є.

Коли арбітр почав називати учасників, Ґлокта відкинувся на спинку лави, спостерігаючи, як Ґорст засукує рукава сорочки. Його руки були завтовшки як колоди, а жилаві м’язи аж випиналися, коли він стискав м’ясисті пальці. Розім’явши свою товсту шию, Ґорст узяв у секунданта клинки і зробив кілька пробних випадів. Юрба цього майже не помітила. Усі вітали Курстера, який саме займав своє. Але Ґлокта помітив.

«Він швидший, ніж здається. Значно швидший. І навряд чи вага цих клинків хоч якоюсь мірою йому заважає».

— Бремер дан Ґорст! — вигукнув арбітр, коли здоровань рушив зайняти своє місце.

З трибун долинули поодинокі оплески. Ніхто не вважав цього вайлуватого бика за фехтувальника.

— Почали!

Видовище було не з приємних. Ґорст відразу почав робити широкі, начебто недбалі помахи своїм важким довгим клинком, наче досвідчений дроворуб, котрий рубає колоди, голосно хекаючи з кожним ударом. Це було щось дивне. Здавалось, один чоловік на змаганні з фехтування, а інший б’ється не на життя, а на смерть.

«Тобі всього лише треба його зачепити, а не розтяти навпіл, ну!»

Проте згодом Ґлокта зрозумів, що могутні удари Ґорста були аж ніяк не такими незграбними, як могло здатися. Вони були добре прорахованими і надзвичайно точними. Курстер сміявся, відскакуючи від першого важкого удару, усміхався, ухиляючись від третього, але на п’ятий його посмішка безслідно щезла.

«І, схоже, повертатися не збирається».

Видовище було не з приємних.

«Але ж скільки в ньому сили».

Курстер відчайдушно ухилився від ще одного широкого, скісного удару.

«Сили цього випаду вистачило би, щоб стяти йому голову навіть затупленим клинком».

Фаворит публіки щосили намагався взяти ініціативу в свої руки, безперестанку б’ючи з усіх сил, але Ґорст із цим чудово справлявся. Він кректав, вміло відбиваючи уколи коротким клинком, а тоді знову загарчав, зі свистом опускаючи