Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож

— Я обожнюю запах твого волосся, ти знаєш? — мовив тихо мені на вухо.

— Я встигла про це забути, — прошепотіла. Збрехала. Я пам’ятала геть усе.

Всевлад відгорнув моє волосся так, щоб мати змогу поцілувати шию. Притиснув до себе ще міцніше. Я теж обійняла його. Відчула, як його пальці розшнуровують зав’язку в мене на сорочці, і зупинила їх своєю рукою. Він посміхнувся мені в шию, переставши цілувати, від чого моя шкіра вкрилась сиротами. Я мимоволі зіщулилась.

Всевлад поглянув на мене, притулившись чолом до мого чола.

— Можна дивитись безкінечно на багато речей. На те, як горить вогонь, як тече вода і як ти намагаєшся мені опиратись. Але не думай, наче так буде завжди. Ти найжаданіша жінка, яку я зустрічав.

— Можна ще безкінечно дивитись на те, як ти про мене мрієш, — мовила я з усмішкою, хоча від його темного палючого погляду дихати було важко.

А від поцілунків було ще важче думати. Та Всевлад більше не намагався мене роздягнути тієї ночі, хоч часом і дражнився, бавлячись шнурівкою моєї сорочки.

А потім ми спали, обійнявшись, вперше за всі чотири роки. Про варту навіть не згадували, адже наш сон і без того був неймовірно чутливим. Трохи легковажна поведінка, зате — зробила нас щасливими.

І я справді почувалась такою. Несподівано для себе наважилась на цей час. Заплутала все і без того непросте, що було між нами. І зрозуміла, що не шкодую.

Здається, ми маємо майже два роки.

Забуваєш і про ніжність, і про минулий теплий сон, коли опиняєшся в дорозі з людьми, яких варто остерігатись і з якими тебе тепер пов’язує дуже дивний шлях.

А коли бредеш, вгрузаючи по коліна в сніги, то і минула ніч в обіймах майже коханого і майже чужого чоловіка, про якого знаєш сьогодні хіба трохи більше, ніж учора чи кілька днів тому, видається сном. Дивовижні роздуми і сумніви бентежать розбурханий розум і серце. І навіть якщо й є попереду майже два роки, то вже годі й уявити, що робити в цей час і чи варто взагалі. І шляху не видно чіткого. Припустімо, врятуємо ми дітей, помстимось за Всевладовим планом. Вернемо друга Стожара в інший світ. А тоді що? Закінчиться дія наших присяг. І ми почнемо перерізати одне одному горлянки?

Чи убила б я дівчину зі своїм обличчям? Чи убив би її Всевлад?

Не зробили цього минулої доби, коли мали можливість, і не відомо, яка відповідь тепер.

Але я здивовано зрозуміла, що хочу дізнатись, як усе вирішити без крові.

А чого хоче мій напарник?

Я кинула на нього погляд — Всевлад ішов ліворуч від мене, дивлячись вдалечінь. Ми просувались якраз тим широким плато, яке перед тим привело мене та Спадкоємця до лісу.

Чоловік, відчувши, що я на нього дивлюсь, відповів спокійним поглядом. Це додало мені впевненості в наступних кроках.

Наша компанія видавалась доволі цікавою.

Ждан, який вочевидь керував дикунами, з нами не пішов, а лишився давати всьому лад вдома. Хоча прийшов, щоб провести нас до узлісся. Мені він видався трохи сумним.

Златодара, на відміну від вчорашнього дня, не була вбрана в білий одяг, що тішило. В снігах її не було б видно, якби приховала темне волосся каптуром, але в Метейському краю чисто білий одяг носили хіба дуже вибагливі белатки, а нам не треба було привертати до себе увагу цим фактором.

В дорогу жителі Дикого краю одяглись майже так само, як і ми з Всевладом, хоч їх одяг не був чорним. Златодарин плащ був сірого кольору, а Стожара — рудий, через що дівчина нагадувала лисицю. Тигранів плащ мав такий же відтінок, тоді як інший хлопець, який вочевидь і був другом Анни з її світу, мав на собі темно-бурий одяг, що дивно гармоніювало з його рудим волоссям, коли він не одягав на голову каптур. Цей хлопець з дивакуватим іменем Тарас витріщався на мене та Всевлада, наче не вірячи своїм очам, особливо в перші хвилини, як ми зустрілись. Я думала, що відчуватиму роздратування, як зазвичай, коли хтось не приховує свого інтересу до мене, але натомість мене стало пробивати на сміх. Всевлад же дивився на Тараса з неприхованим здивуванням, а чого саме — не пояснював.

Окрім Стожара, її друга та Тиграна зі Златодарою, до Циркути з нами попрямувала ще одна дівчина — струнка, білява. Вона стала для мене найбільшим відкриттям цього ранку, коли, побачивши нас із Всевладом, приязно посміхнулась і помахала рукою:

— О, дарвенхардці! Ваші імена я вже знаю, тому можете не перейматись поштивістю. А мене звуть Либідь, — мовила вона.

Я завмерла, здивована тим, що всміхається дівчина до нас цілком щиро, а тоді раптом вловила роздратований погляд Тиграна, який той кинув на неї. Либідь зовсім не зніяковіла:

— Що таке? Тигране, глянь, яка вона схожа на нашого Стожара! Як можна бути непривітною з такою людиною?