Нескорене серце: принцеса Ютен-Дора - Юліана Чава

Настав ранок. Я збадьорююся чашечкою кави і похапцем збираюся до університету.

– Діано, не забудь ключі! – гукнула мама.

– Дякую, мамо! – відповідаю я і беру срібні ключики з брелком у формі червоного дельфінчика.

Останній погляд у дзеркало. Звідти на мене дивиться струнка кароока двадцятирічна дівчина з довгим чорним-чорним прямим волоссям і світлою шкірою.

Поспіхом вибігаю з квартири, ліфтом спускаюся з сімнадцятого поверху на перший. На небі ясно сяє золоте сонечко, яке кожного дня дає все більше і більше тепла. Увесь Київ повільно розквітає барвами тисяч квітів і дерев. Невгамовні люди поспішають: хто – на роботу, хто – на навчання. Понеділок лише починається, але люди вже метушаться у своїх справах. 

Я підбігаю до станції метро, де мене вже чекає не дуже високий, проте стрункий юнак з рудуватим волоссям і блакитними очима. На його обличчі сяє щира усмішка, якою він мене завжди зустрічає. Це Зорян – мій друг дитинства. Ми познайомилися ще в школі і досі дружимо, навіть вчимося в одному університеті. Він дуже товариський і балакучий. Зорян завжди готовий допомогти мені, ще зі школи був дуже відповідальним, хоч ми обоє вчилися посередньо.

– Привіт, Діано!                        

– Привіт!

– Давай швидше, завжди ти запізнюєшся, – хлопець вдає, що не на сміх розсердився, але я дуже добре знаю, що він, аби побазікати зі мною, був би готовий не лише запізнитися, а й взагалі не прийти до університету. – Знаєш, що я вчора знайшов?

– Що?

– Якусь дуже дивну книжку. Я хотів її почитати, але в середині були лише якісь дивні літери. В онлайн-перекладачі я не знайшов жодної схожої мови на цю! Та й сторінки були такі пошарпані, неначе цій книзі вже багато років.

– Де ти її взяв? – дивуюся я.

– На лавці біля автобусної зупинки.

– Може, її хтось загубив, а ти отак просто собі забрав.

– В будь-якому разі я віддам її тобі.

– Чому це мені?

– Ти ж вивчаєш історію, якісь там мови, може, ти розберешся з цими ієрогліфами, – хлопець дістає невелику книгу у темно-синій з фіолетовим відливом палітурці. – Ось, візьми. Завтра чекатиму від тебе звіт про що ти дізналася.

– Не посміхайся так! – гукнула я навздогін Зоряну, який вже вирвався вперед і втопився серед натовпу людей. – Зоряне, Зоряне… - стиха бурмочу собі під носа і ховаю книгу в рюкзак. Потрібно поспішати, а-то точно запізнюся на пари.            

Загалом, сьогоднішній день пройшов точнісінько так само, як і всі інші дні прекрасного квітня. Викладачі розповідали цікаві лекції, а студенти поспіхом записували усе, що тільки могли встигнути, в обідню перерву між парами я зустрілася з подружками, і ми пішли до кафе, а потім знову пари. День неспішно танув у заході сонця, а я знову їхала додому у метро.

– О, доню, ти вже повернулася! – гукнула мама.

– Так, привіт! – відповіла я. Сьогодні я стомилася трохи більше, ніж зазвичай. Добре, що більшість завдань на завтра я встигла зробити на вихідних.

Повечерявши, беруся за завдання, а коли закінчую, помічаю, що вже майже дванадцята година.

– Ох, все одно я засиділася за уроками… – Лягла у ліжко, заплющила очі, але в голові постійно виринає образ книги Зоряна. Якби там не було, все-таки, мені ж цікаво, що за книгу він викопав на автобусній зупинці. Я піднялася і ввімкнула світло, дістала книгу, яка досі лежала, сумуючи на одинці, в рюкзаку. – Важкенька… – Промовила я.

Розгорнувши книгу, я побачила, як на злегка пожовтілих цупких сторінках красуються закручені дивакуваті символи. Певно, в жодній країні люди не пишуть такими заплутаними буквами чи то ієрогліфами. Здавалося, кожен вигин лінії означає окремий звук.

Я погортала кілька сторінок, зрозумівши, що все одно нічого не зможу прочитати, поклала книгу на тумбу біля ліжка і лягла спати.

Настав ранок, а разом з ним і новий день, який починався точнісінько, як будь-який будній насичений справами день. Я приготувала сніданок, прийняла душ, обрала наряд. Сьогодні я одягнула світло-блакитні джинси, рожеву футболку з якимось малюнком, чорну легку куртку і чорні кросівки. Такий собі в мене буденний стиль.

– Доню, як твоє навчання? – запитала мама, коли я поспіхом доїдала свій омлет.

– Усе добре. Вибач, я вже поспішаю.

– Щасти тобі! – промовила вона, коли я вже зав’язувала шнурки.

– Тобі і тату теж! – гукнула я і вилетіла з квартири до ліфта. Як завжди, я запізнююсь, у цьому Зорян точно правий. Немає жодного дня, щоб я не спізнювалася то на навчання, то ще куди-небудь. Може, це якийсь особливий вид карми? Але мені вже ніколи про це думати, заходжу у ліфт і натискаю звичну кнопку з цифрою «один». Він починає плавно спускатися донизу.

Раптом, ліфт різко зупинився, і в ньому зникло світло.

– О, ні! Тільки не це! – закричала я. Не вистачало мені сьогодні ще застрягти у ліфті. Мама мені побажала везіння, чому ж мені не пощастило? Ще й дуже не пощастило! До метро потрібно йти близько п’ятнадцяти хвилин, до пар залишилося пів години, а ремонтники ще невідомо, коли приїдуть.

Недовго думаючи, я ввімкнула ліхтарика на телефоні. Якщо мені і доведеться сидіти у ліфті, то хоча б з мінімальним комфортом. А ще мені варто було б зателефонувати хоча б батькам, адже я не знаю номеру ремонтників. Та щойно я засвітила ліхтаря і роззирнулася навкруги, подумала, що мені мариться. Я стояла посеред сірої печери, де на стелі гострими іклами стирчали сталактити, а навпроти них від світла зблискували гострі, мов голки сталагміти.

– О, Боже… Де це я?.. – Прошепотіла і ненароком боляче спіткнулась об щось дуже тверде. Поглянувши під ноги, я побачила залізні рейки, як для потягів. То я не просто у печері, я у шахті?! Може, я лишень сплю? Або через зупинку ліфта в мене потьмарило розум?  Та, ні, не може такого бути! Як я сюди потрапила?

Тисячі думок крутилися в моїй голові одночасно, але жодна не могла пояснити, як я тут опинилася. Раптом, я почула чоловічі голоси і потворні скиглення, які супроводжувалися скриплячими звуками і гучним брязканням.