ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин
— Далі, далі, Миколо Арсеновичу… Що ви! Це дуже цікава думка! Що ж виходить?
— А виходить, що ми неправильно шукаємо нашу хвилю. Чого розпад у нас стрибає то вгору, то вниз, коли ми змінюємо хвилю тільки в одному напрямку і рівними «кроками»? Та тому, що він сам коливається хвилеподібно. Отак… — Микола розгорнув чистий аркуш міліметрівки й швидко накреслив на ньому правильну хвилеподібну лінію синусоїда. Потім узяв циркуль, розсунув його й показав Риданові.
— Це «крок» наших хвиль, узятий довільно. Ось ми йдемо, як сліпі, по цій невидимій кривій розпаду, намацуючи її ступінь. Дивіться, що виходить. Тут ми натрапляємо на зліт. Наступний крок припадає трохи нижче. Ще. Ще нижче. А тепер вище. Знову нижче. Знову підвищення розпаду… Бачите, яка нісенітниця! І який би крок ми не взяли, завжди діставатимемо ці коливання, які аж ніяк не відбивають справжніх змін розпаду… Отже, доведеться пожертвувати деяким часом, спинитись на одній, довільній хвилі, щоб з’ясувати вплив дози опромінення, і потім вилучити її. Потужність залишимо поки що сталою. Я гадаю, потрібно буде щонайбільше місяць, щоб знайти закономірність. Тоді шукання хвилі та інших умов, за яких розпад припиниться зовсім, займе дуже небагато часу.
— Що ж, очевидно, ви маєте рацію, — згодився Ридан. — Тут вам і книжки в руки. Признаюсь, я не дуже добре розбираюсь у ваших хвильових процесах… — Він усміхнувся якось заспокоєно. — І знаєте, з того часу, як ми працюємо разом, мене ця обставина зовсім перестала тривожити!..
Ще місяць пролетів у напруженій праці. Микола, як і раніше, забуваючи про себе, захоплено йшов до поставленої мети. Як і раніше, не вистачало днів. Закінчивши опромінення пробірок, Микола спускався вниз у свою радіотехнічну лабораторію. Тут було його царство, де панували закони фізики — такі ясні й тверді, коли вони не вторгалися в чужу для нього «країну живої матерії». Усе тут було близьке й знайоме — завдання, методи, прилади, інструменти, матеріали, мова, якою розмовляли люди так легко, з півслова розуміючи одне одного. Та й самі люди. Штат своєї лабораторії Микола набрав без усяких труднощів, з відомих йому радіолюбителів, а отже, ентузіастів: він добре знав, хто йому потрібен тут, у цій дивовижній риданівській установі. А головними помічниками його стали давні друзі-короткохвильовики Толя Ниркін і Володя Суриков, ті самі, з якими він у свій час почав експерименти з ультракороткохвильовим телефоном у столиці.
У цьому маленькому царстві ентузіастів уже з’явилися паростки нової споруди — деталі великого генератора для консервування цілих м’ясних туш. Порадившись з друзями, Микола сміливо знехтував звичним порядком і почав цю роботу, ще не розв’язавши завдання в лабораторному масштабі. Але він був певен тепер, що розв’яже його, знав розв’язання в загальних рисах. А це давало можливість розпочати побудову майбутньої споруди, яка вже дістала точну назву: «консерватор».
Увечері Микола брав у Ридана книгу аналізів і йшов у свій кабінет. Цифри розпаду живої речовини перетворювались у крапки на великому аркуші паперу в клітинку. Починались шукання кривої, яка сполучила б ці крапки. Вона вперто не хотіла, щоб її знайшли. Вона обманювала і петляла, неймовірними стрибками прослизала повз точки, зникала зовсім, лишаючи порожні ділянки. Але кожний день приносив новий аркуш, нові крапки й нові шматочки кривої; вони складалися, заповнювали прогалини.
Заняття ці припинялись на той час, коли священний обов’язок короткохвильовика-любителя кликав Миколу до передавача. Нове коло інтересів вступало в дію. Може, це був відпочинок. Відкинувшись на спинку крісла, близько присунутого до стола, заплющивши очі, Микола зникав в ефірі. Тут, у своєму кабінеті, в цьому особняку-інституті, він переставав існувати. Весь перетворившись на слух і увагу, він літав над світом, метався з країни в країну, пронизуючи закличним «це-ку» прибій ефіру й циклони електричних бур.
Тут він розшукував знайомі голоси, що линули з комфортабельних кабінетів міст, з палаток мандрівників і радіорубок, загублених в океанах кораблів…
— 73!
— 73 es Dx! — вітали вони один одного, поспішаючи до нових зустрічей.
А інколи ніжний, трохи вібруючий наспів зупиняв на мить стрімкий політ Миколи і, сп’янілий від свободи, грайливо кидав йому:
— 88!
— 88, y1[6], — пізнаючи жіночий почерк сигналів, впевнено вистукував Микола.
І знову повертався до хвилі, на якій звичайно з’являвся його німецький друг…
Може, це був відпочинок. Але мандрівки по ефіру часто закінчувались тільки на світанку, а о восьмій ранку Микола завжди був уже в лабораторії. Величезне захоплення роботою тримало його на ногах, та сили занепадали, від постійного напруження думки він відчував дивну, незнайому йому кволість. Насилу він примушував себе ранком підвестися з ліжка, а коли траплялася нагода раніше лягти спати, довго не міг заплющити очей, марно намагаючись зупинити вихор думок, що непокоїли втомлену свідомість.
Якось увечері, коли суворим декретом Ридана всі мешканці верхнього поверху збирались до столу, Ганна, уважно глянувши на Миколу, зауважила:
— У вас поганий вигляд, Миколо Арсеновичу. Ви хворі?
— Ні, начебто нічого. Погано спав сьогодні. Безсоння.
— А коли «начебто», то пропоную вам, товаришу професор, звернути серйозну увагу на вашого колегу. Мені відомо, що він ніколи в житті по-справжньому не відпочивав, навіть короткочасного, але справжнього відпочинку в нього не було. Правда ж, тьотю Пашо?
— Усе правда, Ганю, — охоче підхопила та. — Скільки вже я казала йому!..
— Тим часом, наскільки мені теж відомо, — вела далі Ганна, — вже понад рік Микола Арсенович працює надзвичайно напружено. Спосіб життя веде неправильний, нездоровий. Спить мало. Учора ліг о третій. Недивно, що почалося безсоння. Якщо так триватиме і далі, то Микола Арсенович
