Українська література » Фантастика » Lux perpetua - Анджей Сапковський

Lux perpetua - Анджей Сапковський

Читаємо онлайн Lux perpetua - Анджей Сапковський
Шарлей зблизька випалив у нього з дивної короткої рушниці, рознісши йому голову на шматки.

— Дякую, — розігнав рукою дим Брус з Клінштейна з Роновичів, молодший брат Бразди з Клінштейна, гейтмана у Сиріток. — Дякую, брате Шарлею.

Рейневан згадав про Ріксу — і саме вчасно, дівчина якраз піднялася з землі й витрушувала пісок з волосся.

— Усе в порядку?

— Абсолютно, — відповіла вона. І раптом її губи викривилися в гримасі, а очі широко розкрилися.

Вона дивилася на Самсона.

— Загін, зібратися! — скомандував Брус з Клінштейна. — Відступаємо!

— Юний пан Герсдорф поїде з нами, — звернувся він до лицаря-списника, того самого Амадіса Уельського, який тепер, у полоні, без шолома, втратив усю легендарну ауру і був звичайнісіньким наляканим шмаркачем. — Високородний Каспар фон Герсдорф, син шляхетного Лотара Герсдорфа. Я розраховую на сто гривень за тебе, юний пане. І не менше. Загін, марш! Брате Шарлею, забезпеч ар'єргард!

— У що ти мене вплутав? — тихо запитала Рікса, під'їжджаючи до Рейневана, який замикав колону. — 3 ким ти водишся?

— З нами, — почув гостровухий Шарлей. — 3 особливим диверсійно-розвідувальним загоном польової армії Табора.

— Рейд.

— Аякже. Табор, польове військо під командуванням Яку- ба Кромешина з Бржезовиць, міські контингенти під Отіком з Ложі, кіннота під Мікулашем Соколом з Ламберка, пражани Вацлава Гарди. Шість тисяч чоловік, двісті возів. Ми з нашим особливим загоном забезпечуємо розвідку. Добуваємо коней. Ловимо дезертирів і бандитів, які крадуть коней у нас. Ви бачили повішеників у селі? Це конокради. Ми вистежували їх три дні, юний Герсдорф нас виручив, бо й ми мали для них заготовані зашморги. А Герсдорф зі своїм роз'їздом шарпає Табор від самої Житави, дошкуляє, отож Кромешин наказав нам із ним розібратися…

— Де зараз Табор?

— Під Болеславцем. Ти не чуєш? Це не гроза, Рейнмаре, це бомбарди. Зрештою, невдовзі сам побачиш, ми ж бо саме туди їдемо. Чи, може, в тебе інші плани? А може, інші плани та наміри у милостивої пані, з якою я не знайомий? І яка справляє враження не надто захопленої нашим товариством?

— Я Рікса Картафіла де Фонсека. До моїх планів та намірів усім зась. А чим мені захоплюватися? Тим, що біля мене їде дибук[117]? — Вона обернулася і звинувачуюче показала пальцем на Самсона.

— Дибук, от тобі й на! — Шарлей фиркнув. — От ти і дочекався, Самсоне, найшла коса на камінь. Умить тебе розкусила. Дибук, щоб я так жив, дибук на всю губу. Демон, злий дух, втілений у чуже тіло. А я, подумати тільки, підозрював у тобі всього лише Жида Вічного Блукальця.

— На жаль, мушу вас обох розчарувати, — втомленим голосом відповів Самсон Медок. — Я не дибук. І не Вічний Жид. Якби я ним був, я би знав.

— Відстаньмо трохи, — Шарлей піднявся у стременах, упевнився, що ніхто із загону не слухає і не цікавиться ними. — Розкажи, Рейнмаре, що з тобою коїлося. І що тебе сюди привело.

* * *

Вислухавши, демерит довго мовчав. Гуркіт гармат з північного заходу долинав дедалі виразніше.

— Чорні Вершники, — врешті-решт сказав він, — далися взнаки і Таборові. За Житавою, чотири дні тому, оточили і вирізали нашу глідку[118], десятьох чоловік, тільки одному вдалося втекти. Потім ми знайшли кількох із тих, кого взяли живцем. Вони висіли за ноги на деревах. Хтось дуже старанно, як тільки міг, змушував їх свідчити. А потім їх перетворили на мішені для кидання списом.

— А ви, милостива пані, - звернувся він до Рікси, — ви та жінка, яка взимку врятувала нашого Рейнмара у Вроцлаві. І далі, як бачу, підтримуєте його допомогою, порадою, силою духу та чарівною особистістю. З власної ініціативи? Чи за чиїмсь розпорядженням, дозволю собі запитати?

— Я б воліла, — Рікса проникливо глянула йому в очі, - щоб ми собі цього не дозволяли. Я ні про що не буду питати — і чекаю взаємності.

— Розумію, — Шарлей знизав плечима. — Однак позаяк це все- таки військовий загін, я мушу щось вигадати для нашого начальника, Бруса Роновича. Якби він усе-таки забажав розпитати вашу милість…

— Я дам собі раду. Можеш називати мене Рікса.

Шарлей уколов коня шпорою, клусом помчав у голову колони.

— Що в Рапотіні, Самсоне? Маркета…

— Усе в найкращому порядку, — широко усміхнувся велет. — Справді в найкращому. Кращому, ніж я міг би сподіватися. І, мабуть, набагато кращому, ніж я заслуговую. Вона не хотіла відпустити мене з Шарлеєм. Не слухала аргументів…

— А в тебе були аргументи?

— Кілька. Один з них — ти. Ріксо, ти справді мусиш так свердлити мене поглядом? Ти вже довела, що вмієш бачити приховані речі. Але хоч би як уважно ти не дивилася, дибука не побачиш.

— А що побачу? Я бачу надприродне. А ти надприродний.

— Один із моїх знайомих, — Самсон далі усміхався, — любив говорити, що нема ні надприродних речей, ні надприродних явищ. Просто деякі з-поміж них перевершують те, що ми знаємо про природу.

— Це був святий Августин. Ти його знав, як я розумію, особисто. І мене це зовсім не дивує.

— Ти робиш, Ріксо, просто надзвичайний прогрес.

— Не глузуй з мене. Дибук.

Клусом під'їхав Шарлей, кинув на них суворий погляд.

— Що це ви тут, — пробурчав він, — за філософські диспути влаштували? Га, Самсоне? Чехи починають озиратися. Тримайся, холера, прийнятого інкогніто.

— Вибач, забувся. Так може бути? Я недавно розробив. Погляньте.

Самсон страшно скосив очі. Дурнувато усміхнувся, покре- тинськи заквилив і пустив слину з кутика рота. І насамкінець випустив носом бульку. Коли та луснула, випустив другу.

— О! — з непідробним захватом закричала Рікса. — Добре, дуже добре! А я вмію вдавати ілюзорну чуму. Плююся кров'ю і шмаркаю…

— Най би вас холера, — Шарлей з огидою відвернувся. — Ходи, Рейнмаре. Залишмо їх з їхніми забавами.

— Шарлею?

— Так?

— Той короткий самопал, з якого ти стріляв під млином. Що це за дивна зброя?

— Оце? — демерит продемонстрував видобуту з футляра біля сідла зброю. — Це, друже, празька рушниця, яку прийнято називати «зрадницькою».{37} Страшенно модна зараз штука в Празі, всі її носять. Вона, як бачиш, досить коротка, щоб її можна було сховати під плащем і використати зненацька, по-зрадницьки, тому вона так називається. Ґніт, ось поглянь, вставлений у бронзовий курок, може весь час тліти. Коли натиснути гачок — зауваж, що я можу це зробити однією рукою, гніт доходить до запалу і — бу-у- ум! Гарно, га? Прогрес, хлопче, відбувається безперервно.

— Годі заперечити. Чуєш?

— Нічого не чую.

— Отож-бо. Ще якийсь час тому бомбарди замовкли.

* * *

Вони виїхали з лісів. Згори перед ними відкривалася панорама. Мальовничий закрут Бобра. І місто на правому

Відгуки про книгу Lux perpetua - Анджей Сапковський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: