Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров

спершу піднялась температура, я подумала, що він просто застудився. А потім сказав, що вже третій день не може оправитись. Ну, думаю, все ясно. Значить, температура від інтоксикації. А Лілі не змогла поставити клізму. І я не змогла. Бо такий він був напружений. Довелося викликати лікаря… — Анна поставила чарку на стіл, утерла сльози. — Після клізми Петерові стало набагато краще. Температура почала спадати. Я заспокоїлась. Він ліг ї заснув. А температура падала й падала. Коли я бачу, а він уже геть холодний. І не дихає. Я тоді як закричу, пам’ятаєш, Лілі, донечко, як закричу — твій папа помер!

Катрін нахилилася до Еріка:

— Вона справді нічого не чує?

— Нічогісінько. Але з губ дещо читає. Я ж тобі розповідав. Чому нічого не їси? Давай я тобі щось покладу.

— Я сама.

— Що вони говорять? — запитала стара у Лілі.

— Катрін каже, що ви з батьком, мабуть, прожили дуже щасливе життя? — прокричала Лілі.

Стара нараз задумалась, замовкла і втупилась в екран телевізора, де чорно-червоною потворною квіткою розростався гриб ядерного вибуху.

— Тобі скоро в рейс. Ти не пий багато.

— Все буде гаразд, — сказав Ерік і перехилив чарку.

— Батько казав, що бензин знову дорожчатиме.

— Ах, облиш. Як мені все обридло. Хай дорожчає. Мені вже все одно. Ти краще їж. Особисто я — голодний як пес.

За вікнами просвистіли швидкісні військові літаки, наче кілька разів хтось цвьохнув батогом.

— Бо ти випив. І тому в тебе апетит. А мені пити не можна. Ти ж сам знаєш.

— Що сказав Ерік? — запитала Анна.

— Він сказав, що ти дуже смачно все приготувала. Він їсть і не може зупинитися!

— А пам’ятаєш, Еріку, як ти малим любив мої пиріжки з вишнями? Пам’ятаєш? Я сьогодні не встигла зробити… Але ти їх так любив. Так часто просив мене зробити пиріжки з вишнями, коли був ще маленьким…

На екрані люди в блискучих костюмах, з протигазними масками замість облич, хвацько витягували з пожарища обвуглені трупи.

Стара Анна підвелася, підійшла до секретера і щось довго там шукала. Врешті розгорнула якийсь цупкий папірець:

— Ось тут написано — причина смерті: церебральний атеросклероз… А я вже котрий рік собі думаю — склероз був у Петера, то правда, останні роки в нього пам’ять дуже погіршилась. Він все забував. Але ж хіба від цього помирають?

На екрані рожевотілі дівчатка знову вимахували стрункими ніжками.

— Шкода, що з нами сьогодні немає Констанція й Джозефа, — сумно проказала стара Анна і раптом напружено вклякла, сторожко прислухаючись до чогось. Нарешті вона роздратовано крикнула: — Цвіркун! Це знову цвіркун! Дрібна погань! Він знову не даватиме мені вночі спати! Де він, Лілі? Його треба сьогодні ж виявити! І вбити!

Всі за столом завмерли, принишкли і врешті справді почули пронизливий і ніби жалібний голос цвіркуна. Всі розсміялися.

— Годі тобі мамо, симулювати. Все ти чуєш. — Анатоль басовито реготів, наливаючи собі ще бренді. — Якщо цвіркуна почула, значить, все гаразд.

— Що він сказав?

— Він сказав, що ти чуєш краще за нас усіх! — прокричала Лілі на ліве вухо. — Ніхто з нас цвіркуна не почув, а ти почула!

— О, цвіркун! Це така погань! Я цвіркуна і мертвою почую! Я їх ненавиджу, цвіркунів, — вигукнула стара Анна майже патетично, мов на сцені поганенького театру. — Я їх терпіти не можу. Де він, Лілі? Я сьогодні знову не засну!

— А Констанцій любить цвіркунів… — тихо мовила Лілі.

— Що ти сказала?!

— Я сказала, що Констанцій любить цвіркунів! Він любить слухати їхні голоси! — прокричала Лілі на вухо.

Стара Анна на мить задумалась, мов поринула у спогади, але досить швидко знову заговорила:

— Констанцій… Він справді любить… Він змалку такий жахливий був… Пам’ятаю, як він плакав, коли ми козу різали… Я все пам’ятаю… Але ж його немає з нами… Чуєш, Лілі? Донечко, пообіцяй, що ти спіймаєш цього цвіркуна.

На екрані зеленотілі дівчата грайливо вимахували стрункими ніжками на тлі чорно-червоного гриба ядерного вибуху.

А небо над будинком розколювалося від голосів важких бомбардувальників.

Сьогодні мав нагоду спостерігати за нашим новим президентом. Ах, як вони всі люблять пунктуальність, як дорожать кожною хвилиною свого дорогоцінного часу, скільки артистизму і театральних вболівань за долю всього людства, скільки багатодумних зморщок на чолі, скільки співчуття у голосі й розуміння бід чужих народів, що навіть хочеться повірити — президенти здогадуються, що є таке поняття, як людська совість.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Швидкісна авієтка з генералом Девісом і полковником Форестом вихопилась із пащеки підземного аеродрому не просто вчасно, а на півгодини раніше, аби мати достатньо вільного часу для уладнання можливих випадковостей.

Вони летіли низько-низько над брудно-жовтими піщаними дюнами, потім довго летіли над океаном.

Президент зустрів їх, не обертаючись, карбованою офіційною фразою:

— Ну, то що ви можете мені сказати особисто? — Він стояв, схрестивши руки на грудях, дивився у вікно.

— Ми доповідали про несподіване попередження… — глухо озвався генерал Девіс. — Якщо, безумовно, це можна назвати попередженням…

— Які заходи ви вжили? Мені видається, що потрапити на територію бази сторонній особі неможливо ні практично, ні теоретично. Принаймні, гадаю, для цього зроблено все можливе й неможливе. Чи я помиляюся? — Президент ще стояв до них спиною.

— Так, пане президент, служба безпеки у нас на найвищому рівні, — сказав генерал. — Я особисто задоволений полковником Форестом.

Президент стримано розсміявся і обернувся до них обличчям, жестом показуючи на крісла, в одне з котрих неквапно сів сам:

— Ви завжди відрізнялися своєрідним гумором, генерале Девіс. Ви кажете, що задоволені полковником Форестом. А ваш загадковий Сіріус, мабуть, також поділяє ваше задоволення. Чи не так?

— Це якесь непорозуміння, пане президент. Ми, власне, і хочемо порадитись…

— Ви потребуєте порад? Чи, може, сподіваєтесь, я особисто викрию вашого Сіріуса? До речі, не маю сумніву: це один із працівників бази.

— Це неможливо, пане президент. Всі пройшли найретельніші перевірки. Обслуга не має можливості виходити за