ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

стискувався, як черв’як, щоб проштовхнути їжу, введену всередину. Він виробляв потрібні соки і перетравлював їжу. Він навіть всмоктував цю їжу в свої стінки і виділяв її назовні в розчин, куди він був занурений. Нирки виробляли сечу. Залози виділяли всі потрібні речовини. Нервові клітини утворювали відростки.

Здивування Миколи досягло крайніх меж, коли він побачив перед собою кисть руки самовбивці. Живильна рідина крізь парафін, що покривав зріз, входила під невеликим постійним тиском в артерію і, пройшовши всі судини, рясними краплями стікала з вени. Кожний день Ридан робив невеликі порізи на руці. І от вони загоювались; від перших порізів уже лишились тільки шрамики, пізніші були вкриті струпами. Нігті продовжували рости. Завдяки пілокарпіну, введеному в живильну трубку, шкіра руки покривалася потом так самісінько, як у живої людини.

Людина порвала зв’язок між своїми органами в одному лише місці і перестала існувати. Ридан розібрав її на складові частини, і, виявилося, що всі вони живуть.

— А тут що у вас? — спитав Микола, проходячи повз круглий столик-штатив, накритий циліндричним ковпаком і густо обплетений з усіх боків різними трубками й приладами.

— На це… дивитись не варто. Микола зрозумів і зупинився.

— Невже… голова?

— Так.

— Чому ж…

— Я не знаю ваших нервів, Миколо Арсеновичу, — перебив Ридан, — але вважаю, що дивитись не варто.

Микола здригнувся.

— Скажіть тільки, вона теж… живе?

— Так.

— Як, чує? Дивиться? Може, навіть…

— Ходімо, ходімо, Миколо Арсеновичу, не варто навіть уявляти собі цього.

І вони швидко вийшли з лабораторії.

Розділ одинадцятий
ВИПАДКОВІ ОБСТАВИНИ

Відвідання риданівської лабораторії на деякий час вибило Миколу з колії. Раз у раз він одривався від роботи і сидів замислений або ходив поволі туди й сюди по своїй кімнаті, засунувши руки в кишені. Думки його линули в лабораторію і крутилися там біля столика, накритого непроникним циліндричним ковпаком. Все-таки Ридан добре зробив, що не підняв ковпака. Може, тоді зовсім не можна було б позбутися цього враження. А що коли голова мислить? Що коли вона зберегла здатність рухати м’язами обличчя?

Невідомо, як далеко завели б Миколу ці роздуми, коли б в один з таких моментів до нього не влетів Федір з новою сенсацією.

— Читав «Вечірні вісті»? — спитав він.

— Ні. А що там?

— Дещо таке, що цікавить нас більше, ніж будь-кого в усій Москві. Слухай. Ось… Огляд іноземної інформації… «Вибух у Мюнхені»!

Він підняв голову й глянув на Миколу. Той підвівся.

— «Агентство «Сфінкс» повідомляє деякі подробиці таємничого вибуху, який стався в червні в околицях Мюнхена. Вибух стався в пустинній місцевості на території колишнього полігона і відзначався винятковою силою. Жертви його — сім чоловік, що, очевидно, провадили випробування якоїсь нової зброї. Окремі частини машини невідомого призначення знайдено на відстані близько трьохсот метрів від місця події. Тіла загиблих були так спотворені і обпалені, що впізнати деякі з них було зовсім неможливо. Розслідування обставин вибуху старанно засекречено фашистською владою.

Кореспондент агентства пов’язує цю подію із зникненням кількох представників науково-технічного світу, серед яких згадується ім’я відомого фізика Гросса, що працював останніми роками над проблемою передачі електроенергії без проводів…» Ну, що скажеш?

— Так, та-ак… — протяг Микола. — Тепер зрозуміло, що означали слова «перешкоди усунені» і «антену зірвано вітром»… Пам’ятаєш?

— Звичайно… А «Сфінкс» не знав, куди звернутись за справжньою інформацією. Ми могли б йому розповісти і більше, і раніше, — пожартував Федір. Але відразу ж обличчя його стало серйозним. — Слухай-но, Колю… Я начитався всілякої літератури про міжнародну розвідку і, певне, тільки тепер по-справжньому оцінив усю цю справу. Адже те, що ми знаємо і можемо ще більше дізнатися про машину Гросса, для фашистів і дуже важливо. Вони, звичайно, напоготові, і розвідка поставлена на ноги. Можна не сумніватися, що шпигуни стежать за всіма, хто був хоч трохи причетний до справи.

— Ти хочеш сказати, що життя нашого німця в небезпеці? Не маю сумніву.

— Ні, стривай. Це ясно! Мене цікавить інше. Поясни-но мені ще раз саму техніку вашого зв’язку. Як ви знаходите один одного в ефірі? Адже ти якось казав мені, що він з обережності не повідомляє своїх позивних.

— Та в нього їх і немає, він нелегальній, — відповів Микола. — Спочатку він користався якимись, очевидно, нагаданими позивними, а потім, коли ми познайомились і почалася конспірація з шифром, він перестав повідомляти позивні, і я впізнаю його за характером роботи на ключі.

— Але ж він викликає саме тебе?

— Ні, він з обережності й цього не робить. Він дає тільки загальний виклик: «це-ку» — всім.

— Ну, гаразд, — вів далі Федір — Ось ти почув його, впізнав, настроїв приймач на його хвилю. Але як же він впізнає тебе?

— А мене впізнати — річ нехитра, я не нелегальник і після «це-ку» даю свої позивні.

— Так. Виходить, якщо стежити за нелегальником, то можна встановити позивні того любителя, з яким він розмовляє?

— Звичайно.

— А з позивних можна дізнатися, хто цей любитель?

— Для цього треба тільки купити в будь-якому нашому газетному кіоску довідник короткохвильовика-любителя.

— От бачиш, — насупився Федір. — Можеш бути певен, що за тобою вже стежать.

Захоплений своєю роботою, оточений друзями, Микола був так далеко від цієї думки, що вона здалася йому безглуздою. Він уважно подивився на урочисто похмуре обличчя друга і, насилу стримавши усмішку, теж насупив брови.

— Здається, ти маєш рацію, Федю, — сказав він —