451° за Фаренгейтом - Рей Бредбері

П’ять, шість, сім днів.

А потім Клариса зникла. Спочатку він ніяк не міг збагнути, чим цей день не схожий на інші, а все полягало в тому, що ніде не було видно Клариси. Лужок безлюдний, дерева голі, на вулицях ні душі. І перш ніж він устиг збагнути, що відчуває її відсутність і шукає її, йому, коли він підходив до метро, стало якось не по собі. Щось скоїлося, щось порушилося в щоденному плині життя. Правда, плин той був простий і виник він лише кілька днів тому, однак… Монтег мало не повернув назад, наміряючись ще раз пройти весь шлях. Може, вона запізнюється? Він був певен, що коли пройде ще раз, усе буде гаразд. Але вже було пізно — підійшов поїзд і поклав край його ваганням.

Шерех карт, порухи рук, тремтіння повік, надокучливе бурмотіння вмонтованого в стелю годинника, який промовляв: “..людина тридцять п’ять ранку, четверте листопада, четвер… година тридцять шість… година тридцять сім…” Ляскання карт по засмальцьованому столу. До Монтега долинали всі звуки, хоч він і заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Крізь повіки він бачив пожежну станцію, сповнену тиші, бачив сяйво міді та блискіт золотих і срібних монет на столі. А невидимі люди за столом зітхали, наглядаючи п карти, чекали. “…Година тридцять п’ять…” Голос годинника лунав так, ніби оплакував холодну погоду холодного ранку ще холоднішого року.

— Що сталося, Монтег?

Монтег розплющив очі.

Десь бурмотіло радіо, “…будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою…”

Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки.

Монтег кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтєга, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?

— Ваш хід, Монтег.

Монтег зирнув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники платинових запальничок, розкурюючи свої чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені золою, щоки — знак їхнього спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну — целофан затріщав, нагадуючії тріск багаття.

Монтег поглянув на карти, що тримав у руці:

— Я… я задумався. Згадав пожежу на минулому тижні й того чоловіка, чию бібліотеку ми спалили. Що з ним сталося?

— Він волав, як несамовитий, і його відвезли до божевільні.

— Але ж він не божевільний!

— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.

— Я намагався уявити, — вів далі Монтег, — що відчуває людина в такій оказії. От коли б, приміром, спалювали наші будинки й наші книжки?

— У нас немає книжок.

— А якби були?

— Може, у вас є?

Бітті повільно опустив і підвів повіки.

— Ні. — Монтег глянув поверх голови гравців на стіну, де висіли друковані на машинці списки заборонених книжок. Їхні назви стрибали в полум’ї, коли цілі віки щезали під ударами його сокири й палали, змочені гасом — не водою! — з шланга в його руках. — Ні. — І ніби відчув легесенький доторк прохолодного вітру, що здійнявся у вентиляційній решітці вдома й війнув прохолодою йому в обличчя.

Потім знову побачив самого себе в зеленому парку, де він розмовляв зі старим чоловіком, а в парку теж дув холодний вітер.

Монтег трохи повагався, а тоді мовив:

— Чи воно завше… чи завите було так, як тепер? Пожежні станції, наша робота? Тобто, я маю на оці, колись, давно-давно…

— Колись, давно-давно! — вигукнув Бітті. — Що це за балачки?

“От я дурний, — подумав Монтег, — я ж сам себе виказую!”

На минулій пожежі йому нагодилася книжка дитячих казок, він прочитав лише рядок…

— Я хочу сказати, — провадив він далі, — в давні часи, коли будівлі ще не були вогнетривкими… — Нараз йому здалося, ніби то не він промовляє ці слова, а чийсь інший, набагато молодший голос. Він тільки розтуляв вуста, говорила ж за нього Клариса Маклелен. — Хіба тоді пожежники не гасили пожежі замість розпалювати їх?

— Оце так-так! — Стоупмен і Блек разом вихопили з кишень пожежні статути й поклали перед Монтегом. Окрім правил, у них була вміщена коротка історія пожежних команд Америки. І Монтег прочитав добре знайомі рядки:

“Правило І. На сигнал тривоги виїжджати негайно.

2. Швидко розпалювати вогонь.

3. Усе спалювати дотла.

4. Негайно повертатися до пожежної станції.

5. Бути напоготові до нових сигналів тривоги”.

Всі дивилися на Монтега. Він не ворухнувся.

Раптом пролунав сигнал тривоги.

Закалатав дзвін під стелею, відбиваючи належні двісті ударів. Чотири стільці миттю спорожніли. Карти снігопадом війнули на підлогу. Мідна жердина затремтіла. Люди зникли.

Монтег сидів. Унизу закашляв і ожив жовтогарячий дракон.

Монтег підвівся і, наче вві сні, спустився по жердині вниз.

Механічний пес підскочив у своїй буді, очі запалали зеленим вогнем.

— Монтег, ви забули шолом!

Він схопив шолом, що висів на стіні, вибіг, стрибнув у машину, і вона помчала, а нічний вітер розносив навсібіч виття сирени й могутній гуркіт металу.

Це був потрісканий триповерховий будинок у старій частині міста. Йому було не менше ста років, але свого часу його вкрили, як і решту будинків, вогнетривкою плівкою, і, здавалося, лише завдяки цій запобіжній шкаралупі він ще животів.

— Приїхали!

Двигун пирхнув і зупинився. Бітті, Стоунмен і Блек уже бігли по тротуару, незграбні й потворні у своїх грубих вогнетривких комбінезонах. Монтег подався слідом за ними.

Вони розтрощили вхідні двері й схопили жінку, дарма що та й не намагалася тікати чи ховатися. Вона стояла, розгойдуючись з боку в бік, втупившись у порожнечу стіни, ніби її оглушили жахливим ударом по голові. її вуста безгучно ворушились, а в очах застиг такий вираз, ніби вона силкувалася щось пригадати; нарешті пригадала і вуста заворушилися знову:

— “Будьте мужнім, мастере Рідлі. Божою милістю ми сьогодні засвітили в Англії таку евічку, якої, я певен, ніколи не загасити”.

— Досить! — сказав Бітті, — Де вони?