За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник

— Колю! Так де ж ти все це бачив? — благально запитав Вася. — Це ж дуже цікаво!..

— Авжеж, цікаво! Але поки що я вам цього не скажу!

— Знов «не скажу»! — образився Вася. — А що ти тут майструєш?.. Покажи… Оце що в тебе накрите папером?

— Так, — ухильно відповів Коля. — Дещо винаходжу! Я ж працюю в Політехнічному інституті!..

— Я знаю, — втрутився Сеня. — Коля скоро буде вченим… Мені мама казала…

— Може й так, — підтвердив Коля. — А тепер у мене до вас є пропозиція: хочете допомагати мені?

— А що треба робити? — запитав Вася.

— Ну ось тут, у хатині… Дещо принести, подержати, — допомагати, що попрошу! Досліди різні будемо робити! Потім вам це в школі здасться!..

Вася розчаровано одвернувся від нього.

— Нам в школі набридло на уроках займатися всякими дослідами. Ми більше про мандрівки мріємо, про цікаві пригоди…

— Та я вам цікавіше покажу, ніж ви мрієте! — пообіцяв Коля.

— Обманюєш все, — сердито відповів Вася. — У нас є цікавіше!.. Таке, що ти ахнеш!

— Що ж воно таке? — іронічно запитав Коля. Вася застережливо подивився на Сеню, погрозив пальцем. Той мовчки кліпнув очима.

— Ну, раз не хочете допомагати мені, то марш звідси! — розсердився Коля. — Мандрівники! Побачимо, які ви мандрівники!..

Він встав і, не церемонячись, випхав хлопців у сіни. Двері зачинились. З середини клацнув гачок.

За вікнами глухо шуміли високі сосни, інколи чувся гавкіт Героя. Вася тихо підвівся на канапі, одчинив вікно. Надворі ледве-ледве білів паркан, і високо над деревами у промінні місяця, який уже зійшов, мчали розірвані вітром хмари. Пора йти. Скоро має зацвісти квітка папороті!..

Вася підкрався до канапи, де спав Сеня, доторкнувся до його плеча. Той злякано схопився, закліпав повіками.

— Га? Що?

— Пора! — прошепотів Вася.

— Куди? — ніяк не міг добрати Сеня.

— Ти що — забув? За квіткою!..

— А! — нарешті згадав Сеня. — Зараз!

Він встав з канапи, натягнув штанці. Через хвилину хлопці вже перелізли через лутку вікна і тихцем, навшпиньки, побігли попід стіною.

Десь недалеко загавкав Герой, аж залящало в вухах. Очевидно, він почув їх.

Вася і Сеня взялися за руки і злякано чкурнули прямо до села через густу посадку. Незабаром вони добігли до хати, оточеної садком, де росли сливи й вишні. Тут жила Юлька — їх нова знайома.

Хлопці перебралися через перелаз, пробігли садовою стежкою і підкралися до хати. Одне вікно було відкрите. Звідти виглянуло обличчя дівчинки. Це була Юлька.

— Ну що? — прошепотіла вона. — Я давно жду…

— Пішли, — махнув рукою Вася. — Тільки тихше…

Юля вискочила з вікна і засичала, стрибаючи на одній нозі.

— Цить, — зашипів Вася. — Розбудиш…

— Та я в кропиву попала, — пропищала Юлька.

Від копиці сіна загавкав басовитим голосом собака.

— Скоріше, а то батько почує, — злякано шепнув Сеня.

Вася схопив Юльку за руку і кинувся до лісу. Зашелестів густий бур’ян.

— Хто там? — почувся хрипкий голос від сіновалу. Друзі присіли і, переглядаючись, замовкли.

— Це мій дід, — витиснула, нарешті, з себе Юлька. — Ночує на сіні. Він нас спіймає!..

— От ще, — зневажливо відповів Вася. — Не на таких напав. Стрибаємо через лісу. Так буде цікавіше! Більше пригод… Ану, Сеня, давай ти перший!..

Сеня підстрибнув, схопився руками за край ліси, але підтягнутися не зумів. Він висів, теліпаючи ногами.

— Ну чого ж ти. — підштовхнув його Вася. — Лізь!..

— Я не підтягнусь! Важко! — плаксиво відповів Сеня. — Зараз упаду!..

— А ще мандрівником хочеш бути! — єхидно прошепотів Вася. — Стривай! Стань на мої плечі!..

Вася підсунув свою спину, і Сеня, ставши на плечі брата, піднявся до рівня ліси.

— Стрибай!..

Крекнувши, Сеня зник на тому боці. Щось тріснуло, потім почувся приглушений удар, стогін.

— Наче мішок з просом, — засміялася Юлька.

— Побачимо, як ти, — озвався Вася.

Але Юлька, мов кішка, в одну мить видряпалася нагору і легко зіскочила на той бік. За нею переліз і Вася. Сеня вже стояв на ногах і чухав побиті місця.

— Штани порвав, — хникав він, шморгаючи носом.

Юлька і Вася засміялися.

— Хто там? — донеслося знову від воріт. Біля хати почулися голоси. Один з них належав батькові Юльки.

— Бігом! — скомандував Вася.

Друзі разом кинулися в кущі. Пробігли з півкілометра посадкою, а потім лісом, і, нарешті, зупинились, важко дихаючи. Прислухалися…

Від села не доносилося ні звуку. Тільки десь біля річки нявкав кіт. Навколо тихо, сумно шелестіли кущі, урочисто дзвеніли сосни. Місяць зник за густою пеленою хмар, і тьма стала зовсім непроглядною. Сеня злякано озирався навколо. Він ніколи не бував у лісі вночі, і взагалі бачив його тільки в кіно. Темні стовбури, що поважно хиталися під поривами вітру, здавалися йому казковими примарами. Але така урочистість, така величність була в навколишній природі, що страх у дитячій душі проходив. Вася оглянувся.

— Оце скрізь хащі папороті. Будемо шукати квітку тут…

— А як ми и будемо шукати? — схвильовано запитала Юлька.

— Дуже просто. Засядемо в кущах і будемо дивитися. Скоро дванадцять. Як тільки настане північ, вона мусить обов’язково зацвісти.

— А що будемо з нею робити?

— Ось дивись. — Вася вийняв з кишені коробочку, обклеєну різнобарвною соломкою. — Я приготував. Сюди ми її покладемо.

Десь здалека долинув дзвін: то на старій дзвіниці в селі сторож відбивав години. Одночасно по радіо пробили кремлівські