Авантюра - Володимир Авраменко

Коли підійшли, нижня частина конструкції Горбатову здалася перевернутою кришкою велетенської каструлі, яка в силу своєї випуклої конфігурації не могла втриматись без сторонньої допомоги і її підперли стояками, що нагадували ноги живого верблюда.

Спонукуваний хірянами, Горбатов піднявся у штучно замкнутий простір; розгублено опустився на вказане місце І відчув себе недолугим піддослідним цуциком в університетській лабораторії, що відчуває попереду глухий темний кут і пастку в ньому, тільки шляху до вороття назад не бачить. В розпачі прикрив очі долонею.

Коли закінчилось колисання й хіряни за пультом Із співчуттям І пошаною повернулися у бік своїх пасажирів, ті сумно перезирнулися — в ілюмінатор було видно тільки суцільну стіну води, неначе вони помилково опустилися на дно моря й попали в потужний придонний потік— мимо, чіпляючись гіллям І коріння за обшивку, проносились дерева й кущі. Окремо виділялися звуки глухих ударів по корпусу чимось твердим, масивним. Усі почувалися заложниками хірянської стихії.

Так продовжувалось більше години, й Горбатов під монотонний шум води задрімав— не злива, — апатія затопила душу, заволоділа тілом.

Пробудила тиша і тепле сонячне світло, що вдарило у відкритий отвір. З поверхні Хіра ледь-ледь піднімалися легкі випари, через які проглядалося сіре, буденне місто з однотипними, стандартними будівлями, що нагадували багатоповерхові бараки. І тільки в центрі низьке, швидко світліюче небо підпирали різнокаліберні за величиною камінні шпилі й округлі бані.

Місто лежало в низині прямо перед ними; ліворуч підносились гори, а праворуч, нижче міста, виднілося безмежне плесо води. Тільки колір у неї був неприродній, відлякуюче-кров’янистий.

Придивившись до змитої поверхні Хіра, Горбатов побачив підтвердження своєї думки — уся вона мала один відтінок, — пурпурний. «І як тільки ще й нас не змило…» — жахнувся.

Горбатов незчувся, як звідкілясь збоку тихо й плавно до них наблизився автомобіль, дещо схожий на наш мікроавтобус. По серпантину вузької дороги вони за кілька хвилин спустилися униз і були в місті.

Зупинилися біля нової споруди з високим гострим шпилем, по боках якої стояли більш старі, а нова була нібито втиснута зверху, без будь-яких ознак дисгармонії — навпаки, вона лише підкреслювала єдність стилю стародавніх зодчих.

По камінних східцях піднялися до невеличкого ганку, за котрим була простора світла зала з двома дверима в протилежній стіні. Одні, ліворуч були більшими І менш примітними — за кольором зливалися з окраскою стін. Другі ж, ближчі до них, виділялися різким сіро-сталевим блиском. Поміж них в скляній кабінці напівлежав мідноликий велетень. «Охоронець…» — зрозумів Горбатов — досвід перебування тут давався взнаки.

— Прошу, — пропускаючи професора поперед себе, Ре показав рукою в напрямку ближніх дверей.

Потім він вийняв з кишені пластинку і вставив її у вузьку щілину. Долоню другої руки з розчепіреними пальцями приклав до невеличкого темного віконця, і тільки тоді двері зрушили з місця. Поповзли вгору…

За кілька хвилин вони опинилися в кабінеті із стерильно-білими стінами, із спеціальним химерним кріслом посередині, схожим на стоматологічне. Напроти нього стояло ще кілька звичайних, м’яких.

— Сідай, професоре… — Ре був одна люб’язність.

Горбатов потяг до себе ближнє, м’яке, та хірянин перепинив його.

— Ні, туди, — показав на спеціальне.

— Для чого? Чому?.. — кров відхлинула від обличчя й воно стало білим, білим.

— Не турбуйся… Ти ж влаштовуєшся на роботу, а в нас є секрети, котрі ніхто із чужих не повинен знати. Ми шкоди не зробимо, але витік інформації ми зобов’язані попередити. Ми запрограмуємо тебе так, щоб про те, що будеш робити тут, ніхто й ніколи не довідався.

— Я нікому не скажу… — подався назад Горбатов, і тут же наштовхнувся на залізні пальці охоронців. Звідкілясь з’явилися ще кілька чоловік в білому, і він опинився прикутим до крісла. Його руки, ноги й груди — усе схопили міцні й безжалісні захвати.

В глибині душі сумніваючись в правильності своїх дій, професор із силою, намагаючись розірвати пута, напружився, смикнувся… В розпачі закинув голову назад і… відчув легкий укол в плече. Обм’як. Стало хороше, навіть холодні жаб’ячі обличчя визивали симпатію.

— Заплющ очі й розслабся, — чужий голос звучав доброзичливо і навіть пестливо. Здавалося, що його готують в жертву хірянським богам, і зараз улещують, укоськують, аби він не гнівав їх своїм ображено-нещасним виглядом, коли покладе професорську голову на їх камінний олтар, і це не лякало. Навпаки, він блаженно відключився від реального світу й занурився в приємне тепло ще незвідано-вічного спокою. Ні один звук не досягав його слуху, ніщо не турбувало.

Тілесного болю не відчував, лише душа краялась на якомусь дикому роздоріжжі, не знаходячи прихистку. Була синь неба й моря, зелень гір… Либонь, одного не вистачало — снігу…

І чому зелень гір, а не камінь?..

Поступово поверталося усвідомлення того, що довкіл люди і він їх розуміє…

— Як почуваєшся, професоре? — Ре посміхнувся.

— Нічого, — Горбатов здвигнув плечима. Йому подобалось ось так лежати й спостерігати сіро-зелених, що не без цікавості схилилися над ним. Нехай…

— Піднімайся, — хірянин в білому халаті допоміг йому зіп’ятися на ноги. — Тепер професором будеш тільки неробочому місці. Поза ним ти заблокований. В цей час будеш знати тільки їжу та жінку… — голубі очі хірянина Іронічно примружились. — А цього добра у нас хоч відбавляй. Ми їх спеціально вирощуємо…

Не вникаючи в суть мовленого хірянином, Горбатов згідно кивнув головою.

Мідноликі охоронці разом із Жі обережно взяли його попід рук й повели геть, за що він був вдячний — втомлений пережитим і внутрішньо умиротворений, на більше почувався нездатним.

Вони довго піднімалися ліфтом вгору і Горбатов ніяк не міг збагнути, чому,