Я — легенда - Річард Метісон

Рукою він скуйовдив собі волосся. Все в порядку, в порядку, промовляв він до себе. Стільки зусиль докласти, щоб вижити, а потім якось не встигнути додому. «Заткнися!» — гаркнув він до себе. Та він був готовий руки на себе накласти за те, що забув звечора завести годинник. «Не завдавай собі клопоту, — пролунало в його голові, — вони з радістю впораються за тебе». Раптово він зрозумів, що майже знесилений від голоду. Трохи м’яса та соку з бляшанок, що він розшукав, слабко цьому зарадили.

Стрімголов пролітаючи спорожнілими вулицями, він оглядався, чи, бува, не вийшли вони ще з будинків. Скидалося вже на сутінки, але то міг бути хворобливий виплід уяви. Не могло бути так пізно, не могло.

Він саме промчав ріг Вестерн-авеню і Комптону, коли побачив, як із будівлі вибіг чоловік, горлаючи в бік авто. Серце взялося кригою, коли він на швидкості проминув його.

Універсал мчав на повних парах. Роберт божеволів, малюючи в уяві страхітливі картини: як на ходу спускається шина, авто перекидається, вилітає на узбіччя і врізається у будинок. Щоб угамувати тремтіння, він зціпив зуби. Руки на кермі заніміли.

На розі Сімарон-стрит йому довелося скинути швидкість. Краєм ока він побачив, як із будівлі вибіг чоловік та кинувся вслід за авто.

Завернувши за ріг, він ударив по гальмах, від чого шини пронизливо засвистіли, і голосно хапнув ротом повітря.

Вони всі стояли перед його будинком, дожидаючи його.

З горлянки вирвався безпомічний крик жаху. Помирати він не бажав. Часом він думав про це, навіть розмірковував. Але вже точно цього не хотів. Тільки не так.

Він побачив, як їхні бліді обличчя розвернулися на гуркіт двигуна. З відімкнутих воріт гаража висипала менша група. Він зціпив зуби від безсилої люті. Що за безмозкий, недоумкуватий спосіб померти!

Юрма посунула на нього, перекриваючи вулицю. Моментально він зрозумів, що без бою не здасться. Він дав газу, вмить прооравши автомобілем натовп, стинаючи тіла, мов кеглі. Відчував, як корпус авто підкидає під час руху вперед.

Повз вікна проносилися бліді обличчя, а від їхніх криків застигала кров.

Вони опинилася позаду, і крізь дзеркало заднього огляду він бачив, що вони кинулися навздогін. Раптом у нього виник задум, він рвучко скинув швидкість, ледь не гальмуючи, доки авто не уповільнило хід до тридцяти, а потім уже й двадцяти миль за годину.

Він зиркнув назад, побачивши, що вони поволі наздоганяють його. Він бачив, як їхні попелясто-бліді обличчя наближаються, а налиті свинцем очі немов прикуті до авто, до нього.

Він ураз пересмикнувся від подиву, почувши поряд гарчання, і повернув убік голову, побачивши біля машини обличчя Бена Кортмана.

Піддавшись інстинкту, він натиснув був на газ, але друга нога ковзнула зі зчеплення, від чого він мало не вилетів у лобове скло — універсал підстрибнув і спинився.

Піт заливав йому очі, градом стікаючи з чола, доки він гарячково пробував намацати кнопку стартера. Бен Кортман кинувся на нього.

Шкірячи ікла, він засунув усередину свою холодну бліду руку.

«Невілле, Невілле!»

Бен Кортман знову простяг до нього холодні, мов крига, руки. Укотре відштовхуючи їх, Невілл штрикнув кнопку стартера, всім тілом здригаючись, мов у пропасниці.

Позаду він чув наростаючий вереск захвату, натовп поволі підходив дедалі ближче. Мотор, кашляючи, повернувся до життя, коли він відчув, як щоку йому дряпають нігті Бена Кортмана.

«Невілле!»

Нетямлячись від болю, від міцно стиснув руку в кулак, влупивши ним Кортманові по обличчю. Заточившись, Кортман упав додолу, під деренчання двигуна «вілліса», який саме рвонув уперед, набираючи швидкість. Ще один із них, добігши до автівки, стрибнув, ухопившись за машину ззаду. На якусь мить він був утримався, і Роберт Невілл бачив крізь задні дверцята його вирячене, мертвотно бліде обличчя. По тому він крутнув кермо, авто вильнуло в бік узбіччя, струсивши чоловіка, — за інерцією той побіг далі газоном, виставивши поперед себе руки, і на льоту вперіщився в стіну будинку.

Серце Роберта Невілла нестямно калатало, йому здавалося, що воно от-от вистрибне з грудей. Він дихав, здригаючись, усе тіло похололо. Щокою стікала цівка крові, але болю він не відчував. Поспіхом стер кров з обличчя тремтливою рукою.

Він завернув універсал за ріг, прямуючи праворуч. Його погляд постійно перестрибував з дороги на дзеркальце заднього огляду. Він зрізав через короткий квартал до Хаас-стрит і знову повернув праворуч. Що, як вони дертимуться крізь подвір’я й заступлять йому дорогу?

Він трохи скинув швидкість, доки не побачив, що юрмище й далі женеться за ним, мов зграя вовків. Піддав газу. Він міг лише сподіватися, що вони й далі йтимуть за ним. А якщо хтось із них здогадається, що він задумав? Він притис важіль газу до підлоги, від чого універсал помчав стрілою через квартал. Він звернув за ріг на швидкості п’ятдесят миль за годину, промчав коротким кварталом у напрямку Сімарон- стріт і повернув праворуч знову.

Він затамував подих. На газоні перед його будинком нікого не було. Значить, він ще досі має шанс. Правда, доведеться покинути універсал: часу припаркувати його в гаражі немає.

Він заїхав на узбіччя й розчахнув дверцята. Оббігаючи авто, він чув, як здіймається їхній крик, коли вони виринають із-за рогу.

Він зобов’язаний був ризикнути й замкнути гараж. Якщо цього не зробити, вони можуть знищити генератор: він був певен, що вони ще не встигли цього зробити. Його кроки тупотіли під’їзною доріжкою.

«Невілле!»

Він відсахнувся, коли Кортман кинувся на нього з темряви гаража.

Тіло Кортмана вдарилося в нього, мало не збивши з ніг. Він відчув, як крижані дужі руки зімкнулися на його горлянці, а в обличчя вдарив нестерпний сморід. Вони обидва поточилися до тротуару, до шиї Роберта Невілла потяглися білі ікла.

Він рвучко смикнув правою рукою, ухопившись за горлянку Кортмана. Звідти почувся здушений звук. Кваплячись і вигукуючи, перші з них почали з’являтися на вулиці.

Жорстким порухом Роберт Невілл ухопив Кортмана за довге жирне волосся і пхнув сторчака, від чого той налетів головою на бік універсала.

Роберт Невілл зиркнув на вулицю. На гараж немає часу. Він оббіг ріг будинку і рвонув до ґанку.

Умить його біг обірвався. О Боже, ключі!

Перелякано хапнувши повітря, він крутнувся і стрімголов побіг до авто. Йому назустріч зі здушеним гарчанням саме підводився Кортман, коли він з розбігу зацідив коліном у його бліде обличчя, знову відкинувши на тротуар. Потягся до машини, висмикуючи зв’язку ключів із запалювання.

Коли він квапливо вилазив з автівки, перший із нападників саме стрибнув на нього: він відскочив назад у