Рівняння Максвелла - Анатолій Дніпров

— Ви нам потрібні як викладач математики.

— Викладач?..

Больц кивнув, закурив сигаретку і повільно випустив струмінь диму, насмішкувато розглядаючи мене.

— Нам потрібні математичні кадри, професоре Раух. Без них ми сядемо на мілину.

Я мовчки втупився в Больца, який мені тепер уже не здавався таким симпатичним, як раніше. В його світлому, непримітному обличчі я почав розрізняти тонкі звірячі, ледве вловимі рисочки, які поступово починали домінувати над тим, що робило фізіономію німця на перший погляд ясною і відкритою.

— Ну, а коли я відмовлюсь? — запитав я.

— Це буде дуже погано. Боюсь, що тоді вам доведеться стати одним з наших… е-е… обчислювачів.

— А хіба це так уже погано? — спитав я.

— Так, — відповів Больц твердо й підвівся. — Це означало б, що ви закінчите своє життя в «Притулку мудрих».

Пройшовшись кілька разів по кімнаті, Больц сказав тоном лектора:

— Розрахункові можливості людського мозку в сотні тисяч разів більші, ніж в електронної лічильно-розв'язувальної машини. Мільярд математичних клітин кори головного мозку, весь допоміжний апарат — пам'ять, лінії затримки, логіка, інтуїція тощо, — хіба цей механізм можна порівняти з будь-якою, хай і найдосконалішою машиною? Проте машина має одну істотну перевагу.

— Яку? — запитав я, не розуміючи, куди він хилить.

— Якщо в електронної машини вийде з ладу, скажімо, один тригерний елемент або навіть цілий регістр, ви можете замінити лампи, опори чи ємності, і машина знову почне працювати. А от якщо в голові зіпсується одна або група клітин, що виконують обчислювальні функції, замінити їх уже не можна. На жаль, ми повинні примушувати тригери мозку працювати дуже інтенсивно, а тому, якщо так можна висловитись, швидкість їх спрацьовування помітно збільшується. Живий обчислювальний апарат дуже швидко зношується і…

— І що тоді?

— Тоді обчислювач потрапляє до «Притулку».

— Але ж це звірство! Це злочин! — закричав я.

Больц зупинився переді мною, поклав руку на моє плече і, широко посміхаючись, промовив:

— Раух, ви тут повинні забути всі ці слова й поняття. Якщо ви не забудете їх самі, ми примусимо вас це зробити.

— Це вам не вдасться! — закричав я, відкидаючи його руку.

— Погано ви засвоїли лекцію Дейніса. А даремно… Він казав діло. До речі, ви знаєте, що таке пам'ять?

— Яке це має відношення до нашої розмови? Якого біса всі ви тут кривляєтесь? Навіщо ви…

— Пам'ять, професоре Раух, — це тривале збудження в групі нейронів завдяки позитивному зворотному зв'язку. Електрохімічне збудження, яке циркулює у вас в голові по даній групі клітин протягом довгого періоду, і є пам'ять. Ви — фізик, який цікавиться електромагнітними процесами в складних середовищах, і не розумієте, що шляхом накладання на вашу голову відповідного електромагнітного поля можна зупинити циркуляцію збудження в будь-якій групі клітин. Адже нема нічого простішого. Ми можемо примусити вас не тільки забути все те, що ви знаєте, але й згадати те, чого ви ніколи не знали. Проте не в наших інтересах вдаватись до таких… е-е… штучних заходів. Ми віримо у вашу розсудливість. Фірма платитиме вам солідну частку своїх дивідендів.

— За що? — спитав я.

— Я вже сказав — за викладання математики. Серед безробітних, яких, на щастя, в нашій країні завжди дуже багато, ми набираємо класи по двадцять-тридцять чоловік найбільш здібних до математики. Потім ми їх навчаємо вищої математики протягом двох-трьох місяців…

— Це неможливо, — заявив я, — зовсім неможливо. За такий короткий строк…

— Це можливо, Раух, Майте на увазі, що перед вами буде досить тямуща аудиторія, яка добре міркуватиме і матиме чудову математичну пам'ять. Про це ми подбаємо. Це в наших силах…

— Теж штучно? З допомогою імпульсного генератора? — спитав я.

Больц кивнув головою.

— Отже, погоджуєтесь?

Я міцно стулив повіки. Значить, Дейніс і всі його друзі по палаті — нормальні люди, і все те, що вони вчора мені говорили, правда. Значить, ця компанія справді навчилась керувати людськими думками, волею й почуттями з допомогою електромагнітних імпульсних полів.

Я відчував, що Больц дивиться на мене уважно, і мусив прийняти рішення. Це було страшенно важко. Якщо я погоджуся, мені доведеться навчати людей математики для того, щоб потім їх штучно примушували форсовано витрачати свої розумові здібності до цілковитого їх виснаження, до цілковитого зносу живої речовини мозку, після чого вони назавжди підуть у «Притулок». Якщо я відмовлюсь, це саме станеться зі мною.

— Отже, ви згоджуєтесь? — повторив Больц, торкнувши мене за плече.

— Ні, — рішуче заявив я. — Ні. Я не можу бути співучасником у цій огидній справі.

— Як хочете, — зітхнув він. — Дуже шкодую…

Через хвилину Больц діловито встав з-за стола, підійшов до дверей і, прочинивши їх, гукнув:

— Ейдер, Шранк, зайдіть сюди!

— Що ви збираєтесь зі мною робити? — спитав я підводячись.

— Для початку ми знімемо імпульсно-кодовий спектр вашої нервової системи.

— Тобто?

— Тобто складемо картку, в яку будуть записані форма, інтенсивність і частота імпульсів, що відповідають за кожний ваш душевний та інтелектуальний стан.

— Але я не дозволю. Я протестуватиму.