Небо, повне зірок - Олег Євгенович Авраменко

Загалом, справа була не надто складна, але значно марудніша, ніж одиночний політ. Марсі нарешті переконалася, що не все коту масниця, і перестала задирати носа, хоча й надалі чудово справлялася зі своєю роботою. Крім того, вона більше не чіплялася до мене зі своїми учбовими планами — зрозуміла, що я мав цілковиту слушність, коли радив їй не квапитися з подальшим навчанням, а спершу звикнути до служби.

А от Мілош, попри наші зі Штерном умовляння, вперто продовжував навчання. В такій його одержимості навряд чи завинила одна лише школа. Просто він належав до того типу емоційно відморожених дітей, які зовсім не хочуть бути дітьми і прагнуть якомога швидше подорослішати. Штерн час від часу нарікав на Мілошеве надмірне завзяття, та разом з тим не міг нахвалитися його високою, як на новачка, інженерною кваліфікацією.

Зате Симон ніяких нарікань ні в кого не викликав. З першого ж дня він став улюбленцем усієї команди, і його ладні були носити на руках. Ми, астронавти, люди аж ніяк не бідні, наші службові оклади не поступаються гонорарам у шоу-бізнесі, кіно та спорті, тому ми звикли до всього найкращого, і досі нас дуже дратувала відсутність нормальної їжі під час рейсів. Звісно, наші холодильники на кораблі були напхані різноманітними делікатесами, що й не снилися переважній більшості землян. Проте ні бутерброд з товстим шаром червоної або чорної ікри, ні нашвидкуруч розморожений у мікрохвильовій пічці омар не здатні замінити приготованих за всіма правилами кулінарного мистецтва вишуканих страв, на які Симон був справжній мастак.

— Знаєш, кеп, — якось сказала мені Краснова. — Я впевнена, що до нас не випадково потрапило троє кращих за своїми спеціальностями випускників. Ти точно підмазав когось із кадрового відділу. Зізнавайся, багатенький Буратіно, скільки заплатив — і ми розділимо твої витрати.

Я не зізнався, бо хабарів нікому не давав. Проте мав велику підозру, що тут не обійшлося без сприяння адмірала Лопеса.

А Марсі, що чула нашу розмову, згодом запитала в мене:

— Кеп, чому старпом назвала вас „буратіно”? Це ж італійською означає „маріонетка”.

— Не тільки, — відповів я. — Також Буратіно — персонаж однієї російської книжки. На зразок Пінокіо — проте не зовсім.

— А хто такий Пінокіо, — поцікавилася Марсі.

Трохи повагавшись, я запросив її до своєї каюти й відчинив шафу, де стояли мої найулюбленіші книжки — і не звичайні електронні планшетки, а найсправжнісінькі паперові, в чудовому поліґрафічному виконанні, з твердими обкладинками. Діставши з першої полиці томик Карло Коллоді, я передав його Марсі.

— Можеш почитати. А заразом підтягнеш свою італійську.

Марсі з сумнівом подивилася на ілюстровану обкладинку, потім обережно відкрила книжку і перегорнула кілька сторінок.

— Але ж вона дитяча, кеп!

— Так, дитяча, — відповів я. — Та це не значить, що погана.

— Я й не кажу, що погана. Просто… такі книжки читає Симон.

— І правильно робить.

З трохи розгубленим виразом обличчя вона окинула поглядом книжки в моїй шафі, особливо відзначивши увагою яскраво оформлені корінці на першій полиці.

— Це теж дитячі?

Я ствердно кивнув:

— Найкращі дитячі книжки. Найцікавіші.

— Ви їх читаєте?

— І перечитую. А що тут такого?

Марсі розгублено труснула головою.

— Але ж, кеп, ви дорослий!

Я тепло всміхнувся їй.

— Одне іншому не заважає. Згодом ти це зрозумієш… Гм, сподіваюся, що зрозумієш. От Мілош точно ніколи не зрозуміє. А ти ще можеш зрозуміти.

— Що зрозуміти?

— Це, — вказав я на першу полицю, — частина нашого втраченого дитинства. Того дитинства, якого нас позбавили в школі. Подорослішавши, багато з нас починають усвідомлювати цю втрату і прагнуть надолужити згаяне. До прикладу, я люблю читати дитячі книжки. Особливо мені подобаються старі — дев’ятнадцятого, двадцятого та двадцять першого сторіч. Вони розумні, добрі, але без нав’язливого моралізму, чим грішать сучасні. І фантазія в них розкутіша. От, скажімо, ця, — я висунув одну з книжок, — про дівчинку Алісу, яка провалилася в кролячу нору й потрапила до Країни Див. Ця — про хлопчика Пітера, що не хотів ставати дорослим. Ця — про пригоди дівчинки Дороті у Країні Оз. А ця — ти її не зможеш читати, бо вона моєю рідною мовою, — про хлопчика, якого всі називали просто Малим, і про його друга Карлсона, що мешкав на даху. А тут, — я посунувся вправо, — вже не зовсім дитячі книжки. Про людей і казкових істот, ельфів, ґномів та гобітів, що протистоять зли силам. Про хлопця-чаклуна Гаррі та його боротьбу з Темним Лордом… Лише з роками я зрозумів, як мені бракувало таких книжок, коли я навчався в школі.

Після деяких роздумів Марсі повернула на місце „Пригоди Пінокіо” і взяла „Гобіта”, очевидячки під впливом моїх слів, що це не зовсім дитяча книжка.

— Спробую почитати.

— Тільки не змушуй себе, — застеріг я. — Бо інакше все зіпсуєш.

— Звичайно, кеп, — пообіцяла вона. — Я не збираюся читати понад силу. Навіщо марнувати час на те, що некорисно й нецікаво?

Я майже не сумнівався, що вже наступного вечора Марсі поверне мені книжку і скаже, що їй це нецікаво. Але помилився — вона повернула її лише за три дні й несміливо, ніби соромлячись, попросила продовження. Я дав їй перший том „Володаря Перснів”.

Довізши до Землі зерно, ми затрималися в Сонячній системі рівно настільки, скільки було потрібно для планового техогляду корабля, його заправлення дейтерієм і завантаження трюмів різними різнощами. Відтак