Бот - Максим Іванович Кідрук
Програма була невеликою за об’ємом. Інсталяція зайняла хвилину.
Тимур запустив виконавчий файл і за лічені секунди створив дивовижну фігуру, яку раніше ніхто, окрім Алана Ґрінлона та, можливо, Ємельянова, не бачив.
— Дупа, — прокоментував зображення Ріно.
— Множина Мандельброта, — ожив Алан, упізнавши характерні обриси, що стали символом нової ери в геометрії. — Я так і думав.
— Ага, — тіпнув головою Тимур, пропустивши повз вуха придуркувате зауваження Ріно. — Це класика. Почнемо з неї.
— Я радий за вас і за ваше взаєморозуміння, хлопці, — сердито подивився на них Ральф. — Але, може, ви поясните простим смертним, що це за…
— Дупа з бородавками, — авторитетно уточнив Хедхантер.
Тимур запустив зображення у друк,[101] а тоді заходився пояснювати:
— На малюку — множина Мандельброта. Це також фрактал, самоподібна фігура. Першим її збудував математик Бенуа Мандельброт,[102] людина, що заклала основи фрактальної геометрії. Він першим дав опис цілому сімейству фігур з унікальними властивостями, які згодом сам назве фрактальними.
— Я щось не бачу в ній ніякої подібності, — докинув Оскар, принісши з принтера аркуш, який ще пахнув фарбою.
— Не поспішайте, — Тимур клацнув мишею, наблизивши одну з ділянок фігури.
— Ух! — не стримався Ральф. Нова картинка вийшла ще яскравішою.
— Множина Мандельброта сформована з нескінченної кількості фігур, схожих на кардіоїду, — продовжував Тимур. — Кожен з цих… не знаю, як правильно сказати… овалів, що торкаються великої кардіоїди, має власний набір менших овалів, діаметр яких прямує до нуля, і т. д Цей процес продовжується до нескінченності, формуючи фрактал. При збільшенні проступають нові гілки з кардіоїдами та дугами, котрі пов’язані з основною фігурою.
Принтер поскрипував, повільно друкуючи перше збільшення множини Мандельброта.
Підсунувши обидва аркуші ботові, програміст покликав психоістоту:
► Як тобі такі малюнки?
Бот укляк над аркушами. Спочатку його набряклі очі ще більше випнулися, заледве не випадаючи з орбіт. Він тихенько заскімлив, а тоді стиснувся всім тілом, наче людина, що занурюється у теплу ванну. На екрані проступило:
◄ ЧУДОВО ЧУДОВО ЧУДОВО
— О, так! — не приховував радості Тимур.
— Хто б міг подумати… — почухав лисину Алан.
◄ПОКАЗУЙ ЩЕ НЕГАЙНО
— Будь ласка, — українець грайливо вклонився екрану і взявся наближати один із завитків пурпурового «дракона», отриманого на попередньому малюнку.
Новий малюнок був червоний, оздоблений яскраво-жовтими блискавками. Всередині нього… виринула чорна кардіоїда, копія головної фігури. Тимур зберіг його на робочий стіл, і знову наблизив фігуру, центруючи зображення відносно загостреного стрижня — «шпиля». Виявилося, «шпиль» також увінчаний точно такою самою кардіоїдою. Малюнок дійсно був фракталом, тільки вельми незвичайним — якимось космічним, надприродним, нелюдським.
Третій і четвертий аркуші виповзли із лотка лазерного принтера і миттю перекочували на стіл. Від одного погляду на них бот запхинькав і заходився дихати швидше, по-щурячому. Помилки бути не могло — він хлипав від задоволення.
◄ ЩЕ
Лаура Дюпре несхвально зиркнула на Тимура. Психоістота на мить уявилась їй прогірклим наркоманом, якому вгатили нову дозу. І немалу. Наркоманом, який хоче ще і ще. І найголовніше — який розуміє, що може отримати ще.
— Як ця фігура будується? — спитав Ральф Доернберг.
— Ось це найцікавіше. Чи, мабуть, найдивніше. Розумію, що не-математикам в таке буде непросто повірити, але вся ця краса описується одною простою формулою: z1+1= z2+ c, тільки не для звичайних, а для комплексних чисел.
— Що? — не повірив нейрохімік.
— Множина Мандельброта, — спробував пояснити Тимур, — це сукупність усіх z, що не прямують до нескінченності. Власне, з того, що ви бачите на роздруківках, фрактал — це тільки те, що зафарбоване чорним. Решта точок прямують до нескінченності, а їхній колір змінюється залежно від того, з якою швидкістю z → z2+ c віддаляється від нуля.[103]
— Це надто складно, — похитав головою канадець.
— До 1975-го про існування цієї фігури ніхто не здогадувався. Вручну розрахувати її неможливо. Для цього не вистачить життя. Мандельброт першим зобразив її за допомогою комп’ютера, продемонструвавши, що навіть у простій алгебраїчній формулі може таїтися запаморочливий хаос.
Тим часом Оскар Штаєрман приніс п’ятий за рахунком аркуш і підсунув його ботові. «Малюк» поплив. З рота потекла слина, очі закотились. На чолі, на шиї і на руках заблищали краплинки поту. Чимось він нагадував людину, що от-от досягне оргазму.
— Воно щось робить ботові, — збентежилась Тіана.
— Певно, подразнює центр задоволення, — припустив Ральф. — Стимулює мозок, точно так само, як це робимо ми, нагороджуючи ботів за успішне виконання завдання на польових тренуваннях. Це досить легко. І вони це люблять.
— Мені це не подобається, — нарешті висловила свої побоювання Лаура.
— Чому? — не зрозумів Тимур.
— Він — як наркоман, — ще більше спохмурніла дівчина.
— Хто? Бот?
— Ні, — Лаура тицьнула пальцем у монітор передавача. — Воно. Психоістота. А ти тільки збільшуєш дозу.
— То й що?
— Ти коли-небудь бачив наркомана, якому пішло на користь збільшення дози?
Тимур на хвильку застиг ні в тих ні в сих. Розгубився.
— Я думав, може…
— Ти думаєш, що ми зможемо вбити ботів картинками? Сумніваюся.
Екран заблимав:
◄ПРИНЕСИ ЩЕ ЗАРАЗ ЖЕ
— Чесно кажучи, я не дивуюсь такій реакції, — витріщаючись, пролопотіла Тіана. — У мене самої дух перехоплює. Але я згодна з Лаурою. Здається, воно стає агресивнішим.
«У мене самої дух перехоплює». Слова Тіани повернули думки Тимура в несподіване русло.
— Слухайте, ми можемо спробувати привабити ботів, — запропонував хлопець.
— Як це? — чи то здивувалась, чи то задихнулася від несподіванки Лаура. — Куди приманити?
— Я зараз комусь як приваблю… — загудів Ріно.
Українець поняття не мав, що з того може вийти, але нутром відчував: за ідею варто вчепитися. Тимур обернувся до Ральфа:
— Як ви гадаєте, чи реально до вечора змонтувати на даху цього корпусу екран з кінозалу і перенести до нього проектор?
Витягнувши губи, канадець розмірковував. Він здогадувався, до чого хилить Тимур.
— Наскільки я розумію, ти хочеш витягти проектор на дах і з’єднати з комп’ютером, — зрештою промовив нейрохімік, свердлячи хлопця поглядом, — для того, щоб транслювати оце, — він ткнув пальцем у монітор, — на вулицю. Я правильно міркую?
Тимур ствердно закивав головою.
— Це божевілля, — прошепотіла Лаура.
Ральф підвівся, пройшовся до вікна і задер голову:
— Я не певен, чи вистачить довжини дротів. Але до вечора, гадаю, щось придумаємо, — старий опустив підборіддя і подивився на
