Lux perpetua - Анджей Сапковський
Він глянув на неї, і його погляд, мабуть, був вельми промовистий, тому що вона негайно посерйознішала.
— Магія нічого не дасть, — сказала вона, — коли застосовано захисні чари. Шантаж і підкуп — добрі методи, але не щодо такого боягуза і пройдисвіта, як ксьондз Феліціян. Проте не турбуйся. Є інші способи. Ми їдемо, як ти помітив, яворським гостинцем. У Яворі ми відвідаємо особу, яка зазвичай буває непогано поінформована, і спробуємо зробити так, щоб вона захотіла цією інформацією поділитися. Але це аж завтра. Важливо, щоб ми прибули на місце вранці, а я не хочу ночувати в Яворі, там шпики занадто вже нишпорять по постоялих дворах. Зупинимося на нічліг у Рогожниці, «Під лелекою», там безпечно, а блохи представлені у розумній і прийнятній кількості. Притримай коня. Я мушу тебе попередити. І застерегти.
— Що?
— Ми прикидаємося двома мандрівними кліриками: такі не викликають ні підозр, ні навіть зацікавлення. Якщо тільки поводяться нормально. Як годиться клірикам.
— Тобто?
— У трактирі вони завжди беруть одну кімнату з одним ліжком. Йдеться про кошти. Зазвичай.
— Розумію. А від чого ти мене хотіла застерегти?
Рікса голосно засміялася.
* * *
Трактирник «Під лелекою» без ані найменшої тіні сумніву і не моргнувши оком прийняв їх за двох кліриків, і це ще сильніше утвердило Рейневана в переконанні, що Рікса користувалася камуфляжними чарами та емпатичною магією і напевне теж мала амулети на кшталт Панталеона. Без жодних заперечень з боку господаря і за не вельми високу ціну «клірики» отримали в розпорядження розташовану в мансарді кімнатчину, оснащену одним ослоном і одним ліжком. Рікса без церемоній скинула куртку і чоботи, випробувала сінник і кинулася на нього навзнак, жестом показуючи Рейневанові на місце коло себе.
Вони лежали нерухомо. У стіні деренчав шашіль. За брусованою стелею шаруділи і шкреблися миші. Рікса Картафіла де Фонсека голосно кашлянула.
— Це небезпечно, — озвалася вона, дивлячись у стелю. — Дві особи різної статі на одному ложі. Велика загроза гріха. І ще більша — небажаної вагітності. Добре, що нас це не стосується. Ми — в безпеці. Нас охороняє закон.
— Тобто?
— Якщо єврея спіймають на гріху з християнкою, йому відрізають цюцюрку і виколупують одне око. Християнин, який займається сексом з єврейкою, ризикує серйознішими наслідками. Йому загрожує звинувачення у bestialitas[101], у розпусті contra náturám[102]. А вже за отаку річ вогнище гарантоване.
— Гм.
— Що — гм? Боїшся?
— Ні.
— Ну й відважний ти хлопець! А може, це не відвага, а недоусвідомлювання загрози? Ти ж бо мене не знаєш, не здогадуєшся, з ким тобі довелося ділити ложе. А я страшна жінка. У мене це в крові.
— Що саме?
— Це ж євреї винні у смерті Спасителя, я правильно кажу? Тож справедливо і природно, щоби винні у смерті Спасителя євреї завжди і вовіки носили тавро своєї нікчемності.
— А конкретно?
— У моїх жилах, любий хлопче, тече кров багатьох поколінь вибраного народу. Мій предок Леві, коли Ісуса вели на Голгофу, наплював на нього, і відтоді всі левити безперервно харкають, але не можуть позбутися флегми. Євреї зі спорідненого зі мною племені Гада вдягнули Ісусові терновий вінок, тому щороку в них на головах з'являються смердючі виразки, які можна вилікувати, лише намазавши їх християнською кров'ю. І, нарешті, найстрашніше: плем'я Нафтале викувало цвяхи для розп'яття, а з намови єврейки на ім'я Вентрія, не інакше як моєї пращурки, затупило їхні вістря, щоби додати Ісусові страждань. Через цей мерзенний вчинок у жінок із коліна Нафтале після досягнення ними тридцятирічного віку, коли вони сплять, у роті заводяться живі хробаки.{28} Але не бійся, хлопче, спи спокійно. Мені ще тільки двадцять.
— І це я мав би боятися? — Рейневан із серйозною міною підхопив гру. — Я? Та я ще кращий. Я чорнокнижник, знаю artes prohibitae[103]. У мене це в крові, я весь наскрізь просяк страшною чорною магією. І коли я пісяю, то над цівкою сечі з'являється веселка.
— О! Мусиш мені показати.
— А крім того, — гордовито заявив він, — я гусит. У свята ходжу зовсім голий і не можу дочекатися дня, коли всі жінки стануть спільними. До того ж я, попереджаю тебе, кацер[104]. Чи знаєш ти, люба дівчино, звідки ця назва? Вона походить, як повчає Аланус Остров'янин, від кота. На наших таємних кацерських зібраннях Сатана об'являється нам у вигляді чорного кота, якому ми, єретики і гусити, задираємо хвоста, а тоді по черзі цілуємо його в його котячу сраку.
— Може бути, — так само серйозно додала Рікса, — що те, у що ви цілуєте, — єврейська срака. Єврей-бо, як повчає Петро Блуаський, простуючи стежками диявола, свого батька, часто набуває потворних рис.
— Так. Ти маєш рацію. Це може бути. Добраніч.
— Добраніч, Рейнмаре. Приємних сновидінь.
* * *
Наступного дня вони добралися до Явора. Рікса знала дорогу, провадила безпомилково і було видно, що вона почувається тут, як удома.
— Ти почуваєшся тут, як удома.
— Я і є як удома, — парирувала вона. — Це вуличка Річкова. Тут мешкає особа, яку ми відвідаємо.
— Ота добре поінформована особа, — здогадався Рейневан. — Хто це такий? Чим займається?
— Майзль Нахман бен Гамаліель. Займається тим, що позичає гроші під відсоток.
— Лихвар?
— Ні. Фінансист.
Дім на Річковій був показний, але суворий, позбавлений будь-якого декору. Він нагадував невеличку фортецю. Доступ перекривала стіна, а в просторому підсінні з аркадами ховалися обкуті ворота з бронзовим калаталом і малесеньким віконечком. Рікса вхопилася за калатало й енергійно закалатала. Невдовзі віконечко відчинилося.
— Ну? — почулося зсередини.
— Шалом, — привіталася Рікса. — Подорожні у справі до вельмишановного Майзля Нахмана бен Гамаліеля.
— Нема.
— Я Рікса Картафіла де Фонсека, — у голосі дівчини раптом з'явилася зловісна нотка. — Передай це ребе, пахолку. Якщо його нема, нехай він сам мені це скаже.
Знову довелося чекати кілька хвилин.
— Ну?
— Ребе Майзль Нахман бен Гамаліель?
— Не знаю такого. І його нема вдома.
— Ми не заберемо багато часу, ребе. Впусти нас, будь ласка. Нам потрібна тільки інформація.
— Та ну? А що ще вам потрібно? Може, готівка? Може, жінка має вам приготувати ґефільте фіш[105]? Може, ви хочете виспатися і відпочити?
