Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс
— Якщо ти ще будеш пручатись, — попередив Голос,— я дам тобі цим камінцем по голові.
- Здорово,— сказав містер Томас Марвел, сидячи на землі, потираючи забитий палець і не спускаючи ока з третього камінця.— Нічого не розумію. Камінці самі літа-ють. Камінці розмовляють. Звалюють вас з ніг. Пропав я!
Третій камінь упав.
— Все це — дуже просто,—сказав Голос. — Я — невидима людина.
— Верзіть собі казна-що,— відповів містер Марвел, кривлячись від болю.— Де ви сховались, як ви це робите? Нічого не второпаю. Здаюсь.
— От і добре,— мовив Голос.— Я просто невидимий.
І хочу, щоб ти це зрозумів.
— Це ясно кожному. Вам нема чого злитися, містер.. Ну, а тепер... поясніть мені, як ви це робите?
— Я — невидимий. Це головне. І зрозумій, що...
— Та де ж ви? — перебив його містер Марвел.
— Тут. За кілька кроків від тебе.
— Облиште. Я ж не сліпий. Ото ще почнете доводити мені, ніби ви — просто повітря. Я — не якийсь неук!
— Правильно. Я — повітря, і ти дивишся крізь мене.
— Що? В вас так-таки нічого нема? Може, ви — тільки порожній голос, га?-
—.Та ні, я — такий самий, як і всяка людина,— я мушу пити, їсти, ховатися від негоди... але я — невидимий.
. Розумієш? Невидимий. Це просто. Невидимий.
— Значить, ви таки справжній?
— Ну звісно, справжній.
— Якщо ви справжній, то дайте мені вашу руку,— попросив Марвел.— Тоді це не буде така чудасія.
Він відчув, як чиїсь пальці стиснули йому зап’ясток, а потім його пальці несміливо піднялись по чиїйсь руці, намацали мускулясті груди, бородате обличчя. Марвел неймовірно здивувався.
— Оце маєш! — скрикнув він.— Куди там ті півнячі бої. Дивина! І крізь вас я можу побачити кролика аж геп за милю звідси. У вас не видно нічого... крім...— Містер Марвел пильно оглянув порожнечу перед собою.— Чи не їли ви хліба з сиром? — спитав він, тримаючи невидиму руку.
— Ти вгадав. Цю їжу мій організм ще не засвоїв.
— Ага! Хоч ви — ніби й дух.
— Звичайно, все це й наполовину не таке дивне, як ти думаєш.
— Е, як на мій вбогий розум, то воно досить дивне,— сказав містер Томас Марвел.— Але як же це ви спромоглися, до дідька?
— Довго розповідати. І до того ж...
— А знаєте, я ще досі не можу оговтатись.
— Тепер я хочу сказати ось що: по-перше, мені потрібна допомога. Через те я. й прийшов сюди. Тебе я побачив випадково. Я блукав безтямний від люті, голий, безсилий. Я ладен був убити... І побачив тебе...
— Боже! — зітхнув містер Марвел.
— Я підійшов ззаду, завагався... пройшов далі...
Обличчя містера Марвела красномовно говорило про його почуття.
— Потім зупинився. Це, сказав я собі, невдаха, як і я. Такий мені якраз і потрібен. Тоді я повернув назад і підійшов до тебе. І...
— Боже! — застогнав містер Марвел.— Мені в голові наморочиться... Та дозвольте запитати: чого ж вам від мене треба? Якої допомоги?... Невидимий!..
— Я хочу, щоб ти допоміг мені дістати одежу, знайти притулок та ще дещо. Я давньо втратив усе це. Коли ж ти не схочеш, тоді... Але ти допоможеш мені... мусиш допомогти!
— Стривайте,— сказав містер Марвел.— Я занадто приголомшений. Не вражайте мене більше. Дозвольте мені встати... Я мушу трохи отямитись... Ви ж мало не розбили пальця. Все це так неймовірно. Нікого на землі, нікого в небі. На цілі милі довкола не бачити нікого, сама, природа. І раптом голос. Голос із неба! І каміння! Господи боже мій!
— Візьми себе в руки,— відповів Голос.— Тобі треба зробити те, що я скажу.
Містер Марвел надув щоки, і очі його стали круглі.
— Я вибрав тебе,— пояснив Голос.— Ти, крім кількох дурнів там, єдиний, хто знає про існування невидимої людини. Ти мусиш допомогти мені. Допоможи — і я зроблю для тебе дуже багато. Невидима людина — могутня! — На хвилинку він замовк, щоб чхнути.— Але якщо ти викажеш мене,— вів далі .Голос,— якщо ти не зробиш того, що я звелю...
Він замовк і боляче ляснув містера Марвела по плечу. Той з переляку від цього дотику аж скрикнув.
— Я не викажу вас,— запевнив містер Марвел, намагаючись ухилитись од невидимих пальців.— І не думайте такого. Я щиро хочу допомогти вам. Кажіть мені, що я маю робити. (Боже!) І все, що ви забажаєте,' я зроблю з величезним задоволенням.
X. Містер Марвел відвідує Айпінг
Коли паніка трохи вщухла, мешканці Айпінга почали тверезо обмірковувати незвичайну подію. Зараз же підвів голову скептицизм,— щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все-таки скептицизм. Адже найлегше не вірити в існування невидимої людини! А таких, хто на власні очі бачив, як Невидимець розтанув у повітрі, або хто відчув на собі силу його кулаків,— можна було порахувати по пальцях. До того ж один з цих свідків, містер Воджерс, неприступно забарикадувався за замками та засувами свого будинку, а Джеферс лежав непритомний у вітальні «Карети й коней». Великі й незвичайні ідеї, що виходять поза межі досвіду, часто впливають на нас менше, ніж не значні, але зате цілком конкретні міркування. Айпінг красувався в прапорах, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята ж бо готувалися вже з місяць, а то й більше. Під вечір навіть і ті, хто вірив у існування Невидимця, почали розважатися, заспокоюючи себе спокусливою думкою, що він пішов зовсім, а для скептиків це взагалі був тільки привід для дотепів. Словом, як ті, так і ті віддавалися бурхливим веселощам.
Прикрасою Гейсменського лугу був намет, де місіс Бантінг з іншими леді готувала чай, а дітвора з недільної школи бігала
