Господиня - Стефані Маєр

Я б скрикнула, але зойк застряг у горлі, перетворившись на безшумне хрипіння.

— Ш-ш-ш, це я, — прошепотів Джеймі. Щось велике і круглясте скотилося з його плечей і м’яко плюхнулося на долівку. І в місячному світлі справді намалювався його гнучкий силует.

Схопившись руками за горло, я хапала ротом повітря.

— Вибач, — прошепотів Джеймі, сідаючи на краєчок матраца. — Я не подумав. Намагався не розбудити Дока і навіть не уявляв, що налякаю тебе. Як ти? — він торкнувся моєї щиколотки — вона була найближче.

— Нормально, — ледь чутно видихнула я, ще й досі не оговтавшись.

— Вибач, — ще раз перепросив він.

— Що ти тут робиш, Джеймі? Чому не спиш?

— Не спиться — тому й прийшов. Дядько Джеб хропе так, що ти не повіриш. Я більше не міг цього витримувати.

Його відповідь мене заплутала.

— Хіба ти не завжди спиш із Джебом?

Джеймі позіхнув і нахилився, аби розв’язати масивний матрац, який він щойно скинув на долівку.

— Ні, зазвичай я сплю із Джаредом. Він не хропе. Та ти ж знаєш.

Так, я знала.

— Тоді чому не спиш у Джаредовій кімнаті? Боїшся спати сам?

Це я можу зрозуміти — печери тримали мене в постійному страхові.

— Боюся! — презирливо пирхнув він. — Ні. Це і є Джаредова кімната. І моя.

— Що? — зойкнула я. — Джеб оселив мене у Джаредовій кімнаті?

Я не могла в це повірити. Джаред мене уб’є! Ні, спочатку він уб’є Джеба, а потім мене.

— Це і моя кімната також. І я сказав Джебу, що її можна зайняти.

— Джаред просто ошаленіє,— прошепотіла я.

— У своїй кімнаті я роблю, що хочу, — гордовито промовив Джеймі, а тоді прикусив губу. — Ми йому не скажемо. Йому необов’язково знати.

Я кивнула.

— Гаразд.

— Ти не заперечуєш, якщо я спатиму тут, із тобою? Дядько Джеб просто нестерпний.

— Ні, я не проти. Але, Джеймі, може, все-таки не варто?..

Він нахмурився, аби за серйозністю приховати образу.

— Чому?

— Тому що це небезпечно. Іноді серед ночі мене приходять перевіряти.

Його очі розширилися.

— Справді?

— Коли був Джаред, то він погрожував перевіряльникам рушницею, і вони забиралися геть.

— Хто вони?

— Не знаю. Раз був Кайл. Були й інші…

Він кивнув.

— Тим паче я повинен залишитися. Доку може знадобитися допомога.

— Джеймі…

— Я не дитина, Вандо. Я можу дати собі раду.

Сперечатися з ним було марно — від цього він ставав іще упертішим.

— Принаймні ляж на ліжку, — сказала я, поступаючись. — А я посплю на долівці. Це твоя кімната.

— Це неправильно. Ти гостя.

Я тихо пирхнула.

— Оце вже ні, ліжко твоє.

— А я сказав — твоє,— він ліг на матраці, рішуче схрестивши руки на грудях.

І знову я переконалася, що Джеймі не здасться. Але все можна буде владнати після того, як він засне. У Джеймі не сон, а кома. Щойно він відключався, Мелані могла переносити його куди завгодно.

— Ляж на мою подушку, — запропонував він, поплескавши по подушці.— Тобі необов’язково так скулюватися.

Я зітхнула, але потягнулася до узголів’я.

— Отак уже краще, — схвально мовив він. — А тепер подай мені Джаредову подушку.

Я застромила руку під голову, аби віддати йому подушку назад, але він, прудко перехилившись через мене, вхопив іншу. Я знову зітхнула.

Деякий час ми лежали мовчки, слухаючи тихе посвистування лікаря.

— Кумедне у Дока хропіння, еге ж? — прошепотів Джеймі.

— Схоже на колискову, — додала я.

— Хочеш спати?

— Так.

— А-а.

Я чекала, що він іще щось скаже, але він мовчав.

— Ти хотів про щось поговорити? — запитала я.

Він вагався, проте я відчувала, що скоро він не витримає, тому чекала.

— Якщо я тебе про щось запитаю, скажеш мені правду?

Тепер прийшла моя черга вагатися.

— Ну, не знаю… — ухилилась я.

— Це ти точно знаєш. Коли ми розмовляли… я і Джеб… він мені дещо розповів. Так, то його домисли, але я хочу знати, наскільки він правий.

Я гостро відчула присутність Мелані у голові.

Шепіт Джеймі був тихішим за моє дихання — я ледве його чула.