1Q84. Книга І - Харукі Муракамі

На запитання «Хто найбільше радів присудженню премії?» вона зробила довгу паузу (цю сцену Тенґо добре собі уявив), а тоді відповіла: «Це — таємниця».

Судячи з прочитаного в газетах, Фукаері ні разу не збрехала, відповідаючи на запитання. Все, що вона сказала, було чистою правдою. Газети помістили на своїх сторінках і її фото, на якому вона здавалася набагато гарнішою, ніж у пам'яті Тенґо. Розмовляючи з нею віч-на-віч, він звертав увагу й на рухи, зміну виразу обличчя і слова, а от тепер, дивлячись на застигле фото, знову переконався, наскільки в цієї дівчини правильні риси обличчя. На маленькому фото, зробленому під час прес-конференції (як і раніше, на Фукаері був той самий літній светр), видніло своєрідне сяйво. Можливо, те саме, яке Комацу назвав «незвичною атмосферою».

Поскладавши вечірні газети, Тенґо пішов на кухню і, попиваючи з бляшанки пиво, взявся готувати просту вечерю. Твір, який він переробив, дістав одностайно премію молодого автора від літературно-мистецького часопису, здобув визнання громадськості й має шанс стати бестселером. Така думка його збентежила. З одного боку, він щиро радів, що так вийшло, а з другого — занепокоївся. Хоча таким був їхній план, його настільки легке здійснення насторожувало своїми можливими наслідками.

Поки Тенґо готував їжу, помітив, що його апетит зовсім пропав. Ще недавно він почувався голодним, а зараз уже не хотів нічого їсти. Загорнувши не до кінця приготовані страви у плівку, поклав у холодильник, сів на стілець у кухні й, поглядаючи на календар на стіні, мовчки потягував пиво. Календар йому подарували в банку, а тому на ньому красувалися фотографії гори Фудзі в різні пори року. Тенґо ще ні разу не піднімався на неї. Як і на Токійську вежу. І на дах будь-якої висотної будівлі. Його здавна не притягувала висота. «Чому? — подумав він. — Може, тому, що я жив, постійно дивлячись під ноги».

Передбачення Комацу справдилося. Літературно-мистецький часопис з надрукованою «Повітряною личинкою» розійшовся за один день і зник із книгарень. Таке бувало рідко.

Видавництво випускало його, зазнаючи щомісяця збитків. Його завдання полягало в тому, щоб за допомогою премії знаходити нових молодих письменників. Сам часопис майже не розраховував на широкий збут і прибуток. А тому розпродаж цього випуску за один день став такою ж сенсацією, як снігопад на Окінаві. Щоправда, й цього разу часопис залишився збитковим.

Про це повідомив Комацу по телефону.

— Чудово! — сказав він. — Якщо часопис розійдеться, люди зацікавляться цим твором і захочуть його прочитати. А тим часом друкарня невідкладно взялася друкувати «Повітряну личинку» окремою книжкою. В першу чергу, як екстрене видання. Тому вже не матиме значення, отримала Фукаері премію Акутаґави чи ні. Найважливіше, що книжка негайно надійде в продаж. Я не сумніваюся, що вона стане бестселером. Ручаюсь. Тож краще подумай зараз про те, на що ти використаєш гроші.

На літературній сторінці суботніх вечірніх газет з'явилася стаття про «Повітряну личинку» під заголовком, що, мовляв, часопис, який надрукував цей твір, вмить розійшовся. Кілька літературних критиків поділилися своїми враженнями від нього. Загалом їхні оцінки виявилися позитивними. Вони відзначили силу літературного стилю, гостру чутливість і багатющу уяву, неймовірну для сімнадцятирічної дівчини. І вказували, що, можливо, цей твір свідчить про появу нового літературного стилю. А один рецензент звернув увагу на те, що «авторська уява знялася надто високо й начебто втратила точку дотику з реальністю». На думку Тенґо, це була єдина негативна оцінка. Але навіть цей рецензент зробив такий заспокійливий висновок: «Справді цікаво, які твори в майбутньому писатиме ця дівчина». У всякому разі, поки що становище складалося начебто непогано.

Фукаері зателефонувала за чотири дні до запланованої дати виходу «Повітряної личинки» окремою книжкою. Була дев'ята ранку.

— Не спите, — запитала вона, як і раніше, без запитальної інтонації.

— Звичайно, не сплю, — відповів Тенґо.

— Сьогодні пополудні маєте вільний час.

— Після четвертої.

— Можете зустрітися.

— Можу, — відповів Тенґо.

— Там, де попереднього разу, — спитала Фукаері.

— Так, — відповів Тенґо. — О четвертій, як і попереднього разу, в кав'ярні в Сіндзюку. До речі, фото в газеті вийшло дуже гарне. Фото з прес-конференції.

— Я була в тому самому светрі, — сказала Фукаері.

— Він тобі личив, — похвалив Тенґо.

— Бо форма грудей сподобалася.

— Можливо. Але в цьому випадку найголовніше те, що ти справила на людей приємне враження.

Фукаері на хвилю замовкла. Наче приглядалася до чогось, що поклала на найближчу поличку. А може, міркувала про зв'язок між приємним враженням і формою грудей. Зацікавившись цим, Тенґо відчув, що і йому цей зв'язок ставав дедалі незрозумілішим.

— О четвертій, — сказала Фукаері й поклала слухавку.

Коли ще перед четвертою Тенґо зайшов у знайому кав'ярню, Фукаері вже його там чекала. Поряд з нею сидів Ебісуно-сенсей. У сіруватій сорочці з довгими рукавами і темно-сірих штанах. Як завжди, випроставши спину, немов скульптура. Побачивши його, Тенґо трохи здивувався. Бо, за словами Комацу, той дуже рідко «спускається з гір».

Тенґо сів навпроти них обох і замовив каву. Хоча сезон дощів ще не почався, день видався спекотним, як у розпал літа. Однак, як і минулого разу, Фукаері потягувала тепле какао. Ебісуно-сенсей взяв каву з льодом, але не торкався її. Підтанув, утворюючи зверху прозорий шар води.

— От добре, що ви прийшли! — сказав сенсей.

Принесли каву, й Тенґо пригубився до чашки.

— Поки що все начебто йде добре, — ніби добираючи інтонацію, повільно сказав сенсей. — Ваші заслуги величезні. Передусім за них мушу вам подякувати.

— Дякую за добре слово, але в цьому ділі, як ви знаєте, я офіційно не існую, — сказав Тенґо. — Людина, що офіційно не існує, не має жодних заслуг.

Немов зігріваючись, Ебісуно-сенсей потер на столі руки.

— Е ні, не будьте таким скромним. Теоретично це так, але в реальності ви існуєте. Без вас ніщо так швидко не вийшло б. Завдяки вам «Повітряна личинка» стала набагато кращим твором. Набрала глибокого, багатого змісту, що перевищив мої сподівання. Очевидно, Комацу-кун добре розбирається в людях.

Сидячи поряд, Фукаері тим часом мовчки потягувала какао, як кошеня молоко. На ній була проста біла блузка з короткими рукавами й короткувата темно-синя спідничка. І, як завжди, ніяких прикрас. Коли нахилялася, її обличчя ховалося за довгим прямим волоссям.

— Я хотів обов'язково це сказати вам особисто. А тому попросив цієї зустрічі, — сказав сенсей.

— Вам не варто цим перейматися. Бо для мене переписування «Повітряної личинки» мало велике значення.

— Та я подумав, що треба вам подякувати.

— Нема за що, — сказав Тенґо. —