Птахи з невидимого острова - Валерій Олександрович Шевчук
Вже пішли й дівчата, а він все ще немов плив у тій-таки галері, з якої досі не могли вийти його думки. То була зупевно інша галера, галера без наглядачів та паші, на якій згоріли не тільки вітрила, але й тятиви та бичі. Вона мчала нерушною гладінню моря, і море цієї ночі було таке, немов покрилося льодом; галера ковзає по ньому швидше й швидше, як із крижаної гори; від того навісного руху свистить йому у вухах вітер, адже самотньо стоїть на палубі і до болю в очах видивляє землю. Небо засипане зорями, хоч кожна побільшена вдвічі, на небі том}' ані хмарини — літають, ріжучи ніч на великі адамашкові шматки, кажани — душі затонулих пловців. Він же хоче побачити острів у срібному від сяйва зір морі. Має той бути попереду, і він, здається, вгадує його обриси: острів-замок. По гребені — високий земляний вал, на якому обмазаний глиною частокіл, довкола — величезний розлив води; перед брамою — звідний міст, а біля нього вежа, де стоять нерухомо два вартівники. З острова вилітає білий птах, і тільки в той момент, коли вдаряє він уперше крильми, починає проявлятися острів і стає видимий для смертного ока. Птах летить надто швидко, в нього багато роботи! Всі самотні й покинуті, всі невільні й бідні, всі нещасні і скривджені, всі кволі й ниці гойдаються на хвилях цього моря кожен у своєму кораблі. Адже воно — море сну, море-міраж,,як, зрештою, й самий острів, котрий так солодко їм примарюється…
Він прокинувся. Було в покої душно, наче знову збиралося на грозу. Захотілося пити, але не знав, де шукати воду. Встав: по підлозі довкола нього світилися золоті ґудзики, здавалося, за цей час. поки він тут, наросло їх більше. Обережно пішов між них, 1406 не наступити — від вогню в покої мерехтіло легке сяйво. Він подумав, що двері можуть бути замкнені, але вони розчинилися з голосним рипом.
Завмер і прислухався. Дім спав. Дзвеніла тиша чи, може, бриніла натягнена над його ліжком сітка. Озирнувся: світилася ясним срібним світлом, химерно й правильно звита, і гучала так, наче сиділо на ній з десяток цвіркунів.
Олізар підійшов до вхідних дверей. Були відчинені, і він побачив крізь них зористе небо: зорі, як і вві сні, — побільшені вдвоє. На ґанку сиділа маленька скулена постать — Розенрох. Сидів, зігнутий і скам'янілий, прирослий до дощок, як гриб, що виростає тільки вночі.
— Дивлюсь, оце, пане, на небо, — сказав Розенрох спокійно, повертаючи голову в Олізаровий бік, — і мені страшно стає від тої безмежної просторіні. Часом я думаю, що ота безмежна просторінь і смерть — це одне і те ж, вам не здається? Я не можу спати, пане, вночі мене збуджують зорі й місяць. В такі ночі відчуваю в серці вищу й віщу мудрість. Є, пане, тридцять два шляхи премудрості, є десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться ті сфери — сефирот. Знання про те, пане, — сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну ніч і не сто.
Олізар присів до нього на сходи.
— Я не збираюся у вас довго жити, — сказав він.— Звісно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом переді мною ще далека дорога — я сподіваюся, пане, застати живим батька…
Розенрох ще більше зіщулився.
— Говоріть тихіше, пане… Кажу вам про це, бо розтривожений небом… Коли б во,ни довідалися про наші бесіди, мене б чекала така ж кара, яку винесла сьогодні пані Павучиха. Ми тут живемо, пане, як дерева. Не може дерево прийти одне до одного, не може дерево поєднатися з іншим, коли росте не поруч. Я, пане, сьогодні розтривожений небом. Ви теж, може, пізнаєте таку тривогу, адже, відкрию вам секрет… ніколи звідси не вийдете, пане.
— Як так — не вийду? — сполотнів Олізар.
— А так, — розсміявся Розенрох.— З цього обійстя ще ніхто ніколи не виходив. З цього обійстя ніхто ніколи і не вийде…
— Не розумію вас, — сухо мовив Олізар, відчуваючи, що йому дубне на спині шкіра.
— Все просто. Гадаєте, ми з іншого тіста? Гадаєте, що ми такі дурні і не знаємо, що за цими стінами — широкий світ? Але не дозволяємо одне одному таких думок. Забороняємо думати про таке, отже, й постановили: ніхто звідси не вийде!…
— Але ж, пане, я не людина вашого світу… Я ваш гість…
— Коли б не ми, давно 6 не були людиною, — сказав Розенрох, — а перетворилися б у купу смердючого стерва. Це ми вас знайшли непритомного й повернули до життя. Отже, ви тепер людина нашого світу. Може, мені не годилося б цього вам говорити, але й не сказати не можу, бо сьогодні я, пане, розтривожений небом…
— А коли не захочу жити з вами? — спитав Олізар.
— Як так — не захочете? — не збагнув Розенрох.
— А так, пане, що кожна людина має власну волю. Кожна людина може й мусить вирішувати, як їй велить власний, а не чийсь розум!…
Розенрох понурився. Довго мовчав, а тоді звів лискучі, як ґудзики в домі, очі.
— Дивно мені на вашу наївність, пане. Чи ж не ви були вісім років бранцем? Хіба не пізнали такої очевиді, що людина не має власної волі? Що вона не може нічого вирішувати і що її розум має підлягати розуму загальному, вищому? Заспокойтесь і йдіть у свій покій. Ідіть, щоб ніхто нас не побачив. Не хочу, щоб мене катували…
— Але з неволі я втік, — гостро сказав Олізар.— І звідтіля втекти було куди важче, ніж від вас.
— Хе-хе-хе! — тихо засміявся Розенрох.— Хіба ми вам боронимо тікати? Спробуйте, чи ж вам удасться?
— Удасться, — сказав Олізар.— Бо кожна людина має власну волю, а коли позбувається її, не втомлюється шукати. Чуєте мене, пане, вона її знайде!…
Але на дошках ґанку ріс гриб. Велетенський гриб, котрий жив так само, як і всі гриби. Світився від себе, і був через те добре видимий. Шапинка опукло-подушковидна, оливкувато-сіра, ніжка щільна, жовто-червона з темно-червоною сіткою. Впивався порами в дошки ґанку й пив світло зір. Ріс у тому світлі й більшав.
Олізар позадкував у сіни. Озирнувся затравлено, і раптом стьобнув його невимовний жах. Він стрибнув просто з сіней на
