Повернення "Галактики" - Василь Павлович Бережний
Що ж це таке? Треба спитати в тата…
Хлопець пробирається крізь натовп. Уже почався мітинг, всі слухають виступ якогось ученого, а Романко завзято працює ліктями. На жвавого “дідка” поглядають із подивом, але пропускають наперед.
— Подорож “Галактики” — це наочний приклад відносності часу, — говорив учений з трибуни, на якій стояли і мандрівники. — Плин часу в різних інерціальних системах різний…
Романко не дослухався. Пробравшись нарешті до батька, легенько торкнув його за рукав:
— Тату, невже все це правда?
Батько здивовано глянув на “старого”.
— Пробачте, але я…
Романко зірвав бороду й парика і сховав у кишеню. Батько звів брови:
— Це ти, артисте?
— Скажи, — зашепотів хлопець, — це все насправді…
— Насправді, — перебив його батько, — але твоя поведінка…
— Хіба можуть бути батьки молодші за своїх дітей?
— Ти ж бачиш, — стиха промовив батько, — ці люди не тільки молодші за своїх дітей, а й за своїх онуків. Я ж онук он тому космонавтові.
Романко поглянув на трибуну:
— Бачу, я його відразу впізнав!
— Так ось, йому тридцять чотири, а його синові сімдесят три. Виходить, що діти можуть бути старшими за своїх батьків, але це в тому випадку, коли ці діти лишаються на Землі, а батьки літають у космічних ракетах. Зрозуміло?
— Н-не дуже…
— Виростеш — зрозумієш. Час іде по-різному на різних небесних тілах. І це залежить від швидкості їхнього руху. Що швидше летить ракета — то більше “гальмується” на ній час, то повільніше він протікає. За сімдесят земних років на ракеті “Галактика” минув усього один рік! На Землі всі постаріли на сімдесят років, а екіпаж ракети — лише на рік.
— Дорогі товариші! Наша експедиція добула надзвичайно цінні для науки відомості…
Де й ділося Романове розчарування! Не відриваючи очей, дивився він на мужніх мандрівників, які подолали час. Дивовижна, просто казкова подія!
Коли закінчився мітинг і космонавти зійшли з трибуни, він кинувся до свого прадіда — так, як робив це під час перегляду кіножурналу. Але тепер він відчув тепло прадідової руки, почув слова, звернені до нього:
— Ти дуже схожий на мого сина, хлопчику! — сказав космонавт, пригортаючи Романка. — Ти, мабуть, його внук?
— Так… Я… — запинаючись почав підліток, — я — Романко! А ось і мій тато…
Космонавт міцно обнявся із внуком, на дванадцять років старшим за нього.
— А де ж мій… син? — з тривогою в голосі спитав гість.
— Він дома, — поспішив заспокоїти космічного мандрівника Романко. — Старенький уже, сімдесят три роки має!
Заговорив репродуктор. Космонавтів і зустрічаючих запрошували до ракети, щоб летіти на Землю.
— Значить, додому? — стрепенувся молодий прадід.
— Так, — усміхнувся Романків батько.
— Додому, додому! — аж підскочив Романко. Згадав про дідуся — це ж він самотній біля апарата. А як він зрадіє, побачивши свого батька!..
Так, ця мить була незвичайна. Із сльозами на очах Романків дідусь — сивий, старенький — пішов назустріч молодому, безвусому чоловікові і, простягаючи руки, мовив схвильовано:
— Нарешті діждався тебе, тату!
Вони сплелися в обіймах.
ЧОГО НЕ ПОБАЧИЛО СКЛЯНЕ ОКОІ
Вікторія — невисока русява дівчина — вийшла з величезного Турбінного залу і, не кваплячись, попрямувала на Греблю. їй хотілося бездумно постояти біля перил, полюбуватись безперервним потоком зеленавої води, сонячними зайчиками на хвилях. Але Павлик — ну й упертий хлопчисько! — не дає їй спокою. Ходить за нею, мов тінь, націлюється своїм апаратом… Вікторія перевіряла, як працює пульт управління Фабрики клімату, — він спрямував на неї скляне око кінооб’єктива. Вона вийшла на веранду, потім у сад, — хлопець і там її сфотографував. А зараз плететься за нею на Греблю.
— Павлику! — вона суворо глянула на нього. — Перестань, нарешті!
— Ну й здорово! — вигукнув юнак, пускаючи апарат. — У тебе зараз такий вираз обличчя, ніби ти не тільки робиш тут погоду, а й керуєш обертанням Землі.
Вікторія не відповіла на братів жарт. її увагу привернув океан. Безмежний і таємничий, він, здавалося, починав сердитись.
— Ну, Віточко, голубонько, не ображайся! — посміхаючись мовив Павлик. — Більше не буду, фільм уже майже готовий.
— А навіщо він? — кинула Вікторія, не обертаючись.
— Знову за рибу гроші. Здається, на сімейній нараді ми тобі все розтлумачили… Тобі ж після інституту випало чергування на Фабриці клімату першою. Окрім того, ми в нашій шкільній майстерні виготовили кіноапарат…
— Знаю, все це я чула, — перебила Вікторія. — Далі ти скажеш, що коли я стану старенькою, то й самій цікаво буде подивитися фільм про юнацькі роки.
— Авжеж! Мине певний час, забудеться оцей вечір…
— Облиш, упертий хлопчиську! І в кого ти такий вдався?
— Тато розповідав, що дід наш був наполегливий!
— Дід… — задумливо промовила Вікторія. — О, тоді було що фотографувати! Поглянь, — вона вказала рукою на безконечний водний простір, — цей океан справді був Льодовитим. Наші предки зробили його теплим! Скільки праці вклали вони в побудову оцієї Фабрики клімату! Ні, ти не можеш усвідомити, наскільки це грандіозно й героїчно! Ти ще учень, тобі здається усе звичним — і Гребля, яка з’єднує Азію з Америкою, і потужні атомні реактори, що забезпечують енергією насосні станції, і перекачування теплої води з Тихого в Льодовитий океан! Тільки титани могли це створити…
— І зараз ти цим керуєш, робиш погоду майже для цілого континенту!
— “Робиш погоду”… — Вікторія іронічно посміхнулася. — Я тут лише спостерігач, мій любий, упертий братику. Ти ж добре знаєш, що все тут виконують розумні Механізми, автомати…
— А все-таки… — не хотів здаватися Павлик, проте не знав, що й сказати. — Все-таки, знаєш…
