Українська література » Фантастика » Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко

Читаємо онлайн Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко
Ярик узявся по-хазяйськи пригощати її, вона знала, що пута поки ще не діють, а отже, прихильність Ярика — результат умілих Анжелиних дій.

Вона зненавиділа пляж до скону. Зненавиділа запах шашликів, який щодень ширився разом з димом пляжем і парком, зненавиділа вічну наготу і вічно мокре волосся. Минув тиждень, і Анжела зникла з Ярикового поля зору.

Чотири дні вона провела в приміській зоні — у дачному селищі. Вона цупила в дачників овочі з грядок, запікала на багатті та їла. Це були на диво тихі, умиротворені, світлі чотири дні. І Соник пригадувався без розпачу. Начебто він був поруч, Соник…

У неї був вибір. Вона могла повернутися на пляж — а могла йти далі. На четвертий вечір біля багаття вона кинула монетку, і в результаті пощастило маленькому заможному Ярику.

Пощастило — але й не пощастило. Радше, зашкодило. Анжела посміхнулася і вирішила довіритися виборові монетки.

На пляж вона запливла. Грошей на вхідний квиток не було — і вона нахабно, повз буї, повз залізні ґрати, повз сторожів на човнах пропірнула на пляж, під водою скинула стару білизну — і вийшла з води, наче древня богиня, і постала перед Яриком, який зрадів так шалено, що навіть його ледачі приятелі й млосні приятельки трохи здивувалися.

Радісний Ярик запропонував їхати до ресторану. Просто зараз.

Анжела вчинила точнісінько, як персонаж відомої казки: одяг ж бо поцупили! О-он під тим кущиком лежав одяг… Точно, поцупили!

Чи повірив Ярик, чи списав на вдалий жарт — однак уже за півгодини Анжела опинилася в модному магазині — босоніж, загорнена в лазневий рушник. Продавщиця анітрошки не здивувалася — видно, відвідувачі цього магазину і раніше дозволяли собі екстравагантні вчинки. Анжела одяглася цілком, від білизни до стильного літнього капелюшка, і Ярик був у захваті — мабуть, усе це здавалося йому кумедною грою. Підібрав на пляжі чарівну голу дівчину, одяг, наче ляльку, але основна забава ще попереду…

Цієї ночі вони були разом. Анжела чимало випила за вечерею, вона чудово розуміла, що відкараскатися від ліжка не вдасться, та й не потрібно. Їй хотілося сп’яніти.

Забуття не приходило. Кожну секунду їхньої близькості вона зафіксувала в таких яскравих деталях і образах, що навіть тепер, через вісім років, чудово їх пам’ятає. І це можна пояснити: по-перше, вона майже два роки не спала з чоловіком. А по-друге, акт кохання волоцюжки і багатого підлітка мав глибоке символічне значення. Анжела чітко уявляла собі, як на цьому голенькому худому хлопчику заклацується намертво нашийник.

Пута люблять фізичну близькість. Анжела пестила бадьорого, пружного, по-щенячи ласкавого підлітка — і при цьому розважливо прив'язувала його.

…А Ярик був щасливий! Він думав, що нарешті затягнувши Анжелу до ліжка, пізнає якусь таємницю, якою вона підманила його тоді на пляжі. Однак ніч промайнула, а таємниця залишилася. Зазвичай із Яриковими подружками бувало навпаки — вранці вистачало емоцій тільки на мляве «ну, бувай здорова».

Може, вся справа в тому, що він був молодшим від Анжели на вісім років? Йому було шістнадцять, і він учився в школі, точніше, переживав останні в житті канікули. До його послуг була велика п’ятикімнатна квартира в комплекті з кухарем і домашньою робітницею.

Саме у цій квартирі й оселилася доросла подружка багатенького молодика.

* * *

— Ти ж знав про цього Ярика, — мовила Анжела над силу.

Влад кивнув:

— Знав, але тільки факти. Ви одружилися, прожили якийсь час…

— Дев’ять місяців. Усе одно що дитину виносити.

Анжела замовкла. Влад теж мовчав. За вікнами смеркалося.

— Мені було його шкода, — додала Анжела. — Якийсь він був… Маленький, жалюгідний… І водночас страшенно високої був про себе думки. Батьки його до ладу не любили, з дитинства по няньках… І купа грошей. І вічно ображене достоїнство. Мені снилося… кілька разів. Жах, що повторювався і повторювався…

Вона запнулася.

— Якщо не хочеш, не розповідай, — запропонував Влад.

Анжела перевела подих:

— Мені снилося, ніби я заходжу до великої зали… Просто величезної… А посеред неї стоїть стіл. А на столі — іменинний пиріг. З м’ясом. Іменинний — з м’ясом… І я починаю їсти. Пам’ятаю смак цього м’яса, неначебто ніжна така яловичина, вимочена у вині… І усі на мене дивляться. І я розумію, що це пиріг з… з… Ярика…

Анжела різко піднесла долоню до рота. Втрималася, впоралася з нудотою. Зацьковано подивилася на Влада:

— Ось так. Ти зрозумів?

Влад сів поруч і обійняв її за плечі:

— Зрозумів. Заспокойся.

— Я його терпіти не могла, — сказала Анжела. — Спершу ще жаліла… Але він такою сволотою виявився! Такий… нездатний на людські почуття. Не здатний розуміти. Порожній. Саме тому він і не вмер, коли… Уявляєш! Він єдиний не вмер. Він збожеволів. Але воно ж бо все одно. Точніше, йому так навіть краще. Подейкували, він тепер цілком щасливий… Чому ти мене слухаєш? Я обзиваю сволотою парубійка, якого прив’язала до себе, аби смачно пожерти… Якому віддалася за миску супу…

Влад мовчав.

У купе було майже темно.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Депресія

* * *

Репортери, несподівані друзі, просто шанувальники — рівноправні перед путами. Сьогодні з тобою п’ють шампанське одні залицяльники, завтра зовсім інші, а ти щодня в юрбі — і страшенно самотній.

Влад з Анжелою вешталися по містах і країнах, жили в готелях і санаторіях, наметах, бунгало, палацах і багатоповерхівках, усюди їх приймали на «ура», всюди захоплювались й оточували турботою — то хіба дивина, що за останні три-чотири місяці Влад не написав ані рядка?

Йому пропонували проект за проектом, йому підсовували контракти на солодких як мед умовах. Він увійшов у модний струмінь, як цвях у деревину. Щодня в його електронній поштовій скриньці (реальної скриньки, з замочком і листоношею, Влад давно не мав) збиралися десятки листів. Ділових. Вітальних. Від фанатів.

Від Ганни за увесь час після тієї їхньої зустрічі прийшов один тільки лист. Усе гаразд, діти пишаються книжкою з автографом автора, доконали білою заздрістю всіх друзів і подруг. Ганна радіє з Владових успіхів. Бажає удачі. Все.

Влад надіслав Ганні акуратну привітну відповідь. Решта листів — закінчених і недописаних, виважених і випадкових — залишилися в його комп’ютері назавжди.

Тим часом юрби дітей і дорослих штурмували кінотеатри заради радості побачити Гран-Грема на екрані. Романи перекладалися все новими й новими мовами, і Владова слава повзла по земній кулі, як черв’як по яблуку. Напосідалися журналісти, озброєні посмішками і мікрофонами. Клацали фотоспалахи, й знову, і знову лізли під руку книги охочих до автографів…

— Ти по-дурному втрачаєш шанс, — якось мовила

Відгуки про книгу Долина совісті - Марина та Сергій Дяченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: