Lux perpetua - Анджей Сапковський

Конрад почухав тім'я, подлубався у вуху.

— А що тут вживати? — він зневажливо надув губи. — Шкода часу і зусиль. Дзержка де Вірсінг поводиться абсолютно зразково, з гуситами вже не торгує, щедро дає на Церкву. Я не бачу причин, щоб її… А дівка? Дівка — ніхто. Який з неї свідок? Якщо навіть вона щось запам'ятала з тих подій, якщо навіть зуміє когось упізнати, хто її послухає, хто їй повірить? Відомо ж бо, що дівчатам уявляються різні дивоглядні фантасмагорії, коли їм менструальні химери вдаряють у мізки. Не треба забивати собі нею голову. Забудьмо про неї. Забудьмо взагалі про пригоду, яка сталася зі збирачем податків. Минуло вже майже чотири роки. Я вже забув. Усі забули.

— Не всі, - покрутив головою Стінолаз. — Фуггери, наприклад, не забули. Мені недавно дали це зрозуміти. Повір мені, батечку, вони захочуть докопатися до істини і схопити винних за сраку. Вони використають з цією метою все, що тільки можна використати. Усе. Ця дівчина, може, і ніхто, але вона становить загрозу.

— Що ж… — єпископ сплів пальці, схилив голову. — Якщо так… Тоді зроби, як вважаєш за потрібне.

— А ти що? — пташині очі Стінолаза зблиснули. — Ти умиваєш руки, як Пілат? Тут і про твій, нагадую, зад ідеться, це ж ти вкрав податок, це ж для тебе можуть бути згубними свідчення дівчини. Якщо ти наважуєшся вжити заходів, то не махай знічев'я своїм пастирським посохом, а віддай мені наказ. Конкретний і недвозначний.

— Біркарте, — Конрад витримав погляд. — Обережно. Не переступи межу.

Обидва довго мовчали, міряючи одне одного очима, випробовуючи свою стійкість. Клаудина затихла, з подвір'я також уже не долинало ніяких звуків. Врешті-решт єпископ випростався, його обличчя закам'яніло, губи стислися.

— За моїм наказом, — сказав він, — ти зробиш те, що зробиш. А те, що буде зроблено, ми, єпископ Вроцлава, volumus et contentamur, схвалюємо і визнаємо, що воно зроблено згідно з нашою волею. І беремо на себе за це цілковиту відповідальність. Вистачить?

— Тепер — абсолютно.

* * *

Великий міський годинник, який висів на вежі вроцлавської ратуші з часів єпископа Пшецлава з Погожелі, зі скреготом зубчатих коліс і дзенькотом пружин раптом сповістив металевим баламканням дев'яту годину дня. Тепер, наприкінці березня, це означало, що до заходу сонця та ігнітегіуму залишалося близько трьох годин.

Дус фон Пак стояла коло вікна, зовсім гола, спиною до Стінолаза, спершись об фрамугу, немов каріатида. Стінолаз не міг відвести очей. Він міг би так дивитися на неї годинами.

— Підійди сюди, — озвався він. — Будь ласка.

Вона послухалася.

— Ти казала, — повільно сказав він, — що хочеш робити те, що і я. Разом зі мною. Ти все ще цього хочеш? Не передумала. Ти готова до цього?

Вона кивнула головою. Повільно.

— Якщо почнеш, дороги назад не буде. Ти це усвідомлюєш?

Знову кивок. Стінолаз піднявся.

— Надягни це.

Невдовзі вона вже стояла перед ним у чорному стьобаному акетоні. ногавицях і високих чоботях. Він допоміг їй надягнути і затягнути пластини нагрудника, наспинник, горжет, наплічники, аванбраси. решту блях. Чорну пов'язку на волосся. Чорний плащ із каптуром.

— Меч?

— Краще спис.

— Випий це. До дна. Повторюй за мною: Adsumus, Domine, adsumus peccati quidem immanitate detenti…

— Прийди до нас, запишись із нами, проникни наші серця…

— Амінь. Ходімо.

— Що це було… Те, що я випила?

— Наркотик.

— Не дуже смачно.

— Звикнеш. Ходімо. Ага. Ще одне. Скажи мені…

Вона підняла голову. І очі. Кольору глибіні гірського озера. Прекрасні. Чарівливі. І абсолютно нелюдські.

— Як тебе, — неспішно промовив Стінолаз, — власне, звати?

* * *

Дзержка де Вірсінг не знала, що її розбудило. Це не був гавкіт собак; собаки, яких, можливо, непокоїли лісові звірі, котрі підкрадалися надто близько, гавкали в Скалці цілу ніч. Їхній гавкіт тільки спочатку заважав заснути, потім він став для вуха чимось звичайним і втратив свій тривожний характер. Тож це, імовірно, була мара, страшний сон, через який Дзержка раптом різко зірвалася, сіла на ліжку, напружена, при повній тямі, готова діяти. Впевнена, що оце щойно сталося те, чого вона боялася всі останні чотири роки.

Собаки не гавкали.

— Еленча! Прокинься! І вдягайся!

— Що сталося?

— Вставай! Хутко!

Неприродна тиша, яка аж дзвеніла у вухах, раптом луснула, її розпоров передсмертний зойк, що долинув із подвір'я. Цьому крикові майже відразу ж завторували інші. Умить цілий скалецький фільварок наповнився криками і тупотом копит. А у віконних пузирях замерехтів вогонь.

— Еленча! Сюди! Сюдою!

Дзержка пересунула скриню, здерла зі стіни шкуру зубра, відчинила заховані за нею дверцята. З-за дверцят повіяло цвіллю і холодом.

— Пані Дзержко!

— Швидко, нема часу! Хід доведе тебе до струмка. Сховайся там, не виходь, доки… Доки все не скінчиться. Швидко, дівчино!

— А ти? Я тебе не лишу!

— Давай у хід! Негайно! Не смій мене не слухати! Іди, дитино, іди…

Дзержка зачинила дверцята, замаскувала їх шкурою і скринею. Зірвала зі стіни в сінях рогатину. І вискочила на подвір'я.

Вона не встигла побачити нічого, крім мерехтіння смолоскипів, з яких сипалися іскри. На самому порозі її збив з ніг кінь на скаку, вона полетіла на землю з розгоном, аж дух забило. Підковані копита вдаряли по землі просто біля неї, загрожуючи розтоптати. Вона не мала сили ворухнутися. Хтось схопив її, потягнув. Вона впізнала. Собек Снорбейн.

— Пані… Рятуйтеся…

Більше Собек Снорбейн сказати не встиг. Зойкнув, упав на коліна, з рота бризнула кров. Дзержка побачила вістря списа, що вистромилося з його грудей. Поруч промчав вершник, невиразний, мов чорний нічний птах, вона почула злосливе дівчаче хихотіння. І вигук.

— Adsumus! Adsumu-u-us!

Навколо знову загупали копита, заклубилося від вершників. Чорних Вершників.

— Adsumu-u-us!

Прямо на неї, простягаючи руки, бігла жінка в сорочці. На очах Дзержки Чорний Вершник розтрощив їй голову ударом меча. Дзержка зірвалася на ноги, але на неї знову наїхали і збили з ніг. Її припідняв аркан, руки в залізних рукавицях. Вона повисла між двома кіньми. Третій на неї навалився.

— Де дівчина?

Дзержка сплюнула. Щось свиснуло, в очах сяйнуло. Вона зіщулилася від болю.

— Де дівчина?

Бич знову впав, шмагнув. Вона завила. Її зойк змішувався з іншими криками, які долинали з боку стаєнь і стодол.

— Де дівчина?

— Ви її не дістанете… Її тут нема… Вона далеко.

Чорний Вершник нахилився до неї з сідла. Дзержка побачила його очі. Пташині й недобрі, лихі.

— Твоїх пахолків, конюхів, дівок і дітваків, — сказав він, — я наказав замкнути в стайні. Я спалю їх там, спечу разом з усіма твоїми кіньми. Якщо не скажеш, де дівчина, я всіх