Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс
Інші дотримувалися погляду, який висунув містер Фі-ренсайд: нібито пожилець рябий або щось подібне. Так, наприклад, Сайлас Дарген запевняв, що Незнайомець міг би розбагатіти, показуючи себе на ярмарку; знаючи святе письмо, той Дарген навіть порівнював пожильця з людиною, що закопала свій талант у землю.
Існувала й ще одна версія — що Незнайомець, мовляв, просто трохи не сповна розуму.
Крім прихильників цих основних угруповань, були й такі, що вагалися, і такі, що приймали компромісні погляди. Мешканці графства Сассекс — люди не дуже забобонні, і думку про якусь надприродність Незнайомця було вперше висловлено в містечку тільки після подій на початку квітня. Та й то успіх вона мала тільки серед жіноцтва.
Та як би там не було, а населення Айпінга недолюблювало Незнайомця. Його дражливість, зрозуміла людині розумової праці, дивувала цих спокійних сассекських мешканців. Нестямна жестикуляція, звичка несподівано вигулькувати в темряві десь із-за рогу глухої вулиці, впертий опір, який він чинив спробам усіх цікавих ближче познайомитися з ним, любов до сутіні, що змушувала його зачиняти двері, спускати штори, гасити свічки та лампи,— кому могла сподобатися така поведінка? Коли він ішов містечком, зустрічні розступалися перед ним, а за спиною в нього міські жартівники й собі підіймали коміри та спускали криси капелюхів і нервовою ходою ступали слідом за ним, передражнюючи його. У той час велику популярність мала пісня «Людина-примара». Міс Сетчел проспівала її якось на благодійному концерті в школі (збір мав піти на купівлю ламп для церкви), і відтоді щоразу, коли сходилися два-три айпінгці і з’являвся Незнайомець, у гурті починали насвистувати мотив цієї пісеньки. Навіть запізнілі хлопчаки, поспішаючи ввечері додому, гукали до нього: «Людина-примара» — і в радісному збудженні тікали геть.
Каса, місцевого лікаря, долала цікавість. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня й травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомцем і нарешті десь перед зеленими святами таки знайшов її. Якраз почалося збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри, і це стало приводом для побачення з Незнайомцем. Лікаря вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.
— Він назвав мені своє ім’я,— сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне),— але я не дочула.
На її думку, кожен взяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім не знає імені свого постояльця.
Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.
— Даруйте, що я так вдерся до вас,— почав містер Кас, але потім двері зачинились і подальшої розмови місіс Гол не чула.
Вона розповідала, що перші десять хвилин чула гомін, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він виряченими очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, шмигнув через залу, збіг сходами й хутко пішов по дорозі. Капелюх свій він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилася на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомець тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. З того місця, де вона стояла, обличчя його не було видно. Потім грюкнули двері вітальні, і знову запанувала тиша.
Кас побіг просто до Баптінга, місцевого вікарія.
— Чи я не божевільний? — уривчасто почав Кас, захо-дячи в убогий кабінет.— Хіба в мене вигляд хворого на голову?
— Що трапилося? — спитав вікарій, кладучи аркушики, на яких була написана його майбутня проповідь.
— Той суб’єкт із готеля...
— Ну?
— Дайте мені випити чогось,— попросив лікар і сів.
І тільки випивши склянку дешевого хересу — єдиного напою, який визнавав вікарій,— Кас трохи заспокоївся й розповів про своє побачення з Незнайомцем.
— Приходжу я,— ледве зводячи дух, казав він,— і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так»,— каже і знову сопе. Со-пів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь — пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах... вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» — питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» — «О!» — кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно' важливий; який саме — не сказав. «Медичний?» — питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив — щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.
— Ну й що?
— А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка,— носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в